— Що правда, то правда, брате,— викапаний Іуда Іскаріот...
— Молодим я справлявся до обіду, бувало, а тепер... зась...
— Та не Стась він, а Томаш...
— Дома ж, дома ж, а де ж би ще? — зітхає лежачий.
— ...А той, моложавий у вас, циганкуватий старшина-лівша, хто ж буде? — хрипливо гомонять донець і січовик у кутку.
— Що з вашим Разею побратався ото?..
— Ну да! Що сказ в очах!..
— Сірко... Полковник січовий тепер. Він і правша незгірший!..
— Не дай, боже, з отаким і в сні зустрітися,— шепче донець.— Бачив його і на приступі, і вже в фортечнім дворі... Шаткував, мов капусту, їх! Щось скажене, прости, боже, в нім! Навпіл одним помахом шаблюки рубав турків! Навпіл!;.
— Такий він і є... На Запорогах вже давно ніхто з ним не стає ні у герць, ні на боріння!..
Отакі ж двоє під вікном, лежачи очі в очі на кулаках, тихо ведуть щось своє:
— У вас все-таки гетьмани, чував, по-божому козака поцінюють...— це донець.— А в нас не круг уже, а відкуп якийсь став...
— Всяке і в нас буває...
Стара Марія обводить поглядом раптово повеселілих від отих розмов хворих і диву дається: де береться сила в оцих козаків при отакій біді на жарти? Адже в Архипа пробитий живіт і переломлена нога! Адже Потап з розбитим черепом!.. «Ісус їм помагає, видно, за аллаха більше. Бо звідки ж те?..— відчуваючи на совісті гріховність, роздумує вона.— В Мирона ж тричі розрубані плечі, а навіть стогону не почула!» Захоплена отією витримкою, вона поправляє подушки їм в узголів’ях і, роздавши тихо накази дівчатам, вертається знову до Артема.
Бентежить, турбує її цей слабий своїм пекельним жаром, довгою непритомністю, жадібним диханням, якому і перепочинку, здається, не буде, як і нахваляння отого чербанджі-полковника. Помітивши раптом сіянець поту у хворого на лобі і обмацавши кидання жили на шиї, вона так зраділа, що з вдячності раптово склала долоні над самим чолом і тут же віддано прошепотіла молитву: «О аллах, бугюн гелен — бутюн гітсун!.. Прийшле нині — нехай і геть піде!.. Вій опахалом, Мокринко, йому і капай шербет на уста!.. Прийде до тями, то напій конче,— проворно зводиться вона з колін, ніби гору зваливши з пліч, і йде геть, щоб в самотині десь віддячитись богові.— Нема бога, крім бога, і Магомет його пророк,— чути, як шепче вона, виходячи з зали.— Бісміллах!.. Ресул аллах... пророк бога!»
— Паніматко Маріє! — гукає її котрийсь навздогін уже в порозі.— А коли ж про Магомета та Коран розповісте, як обіцяли?..
— Розповім, шегіте мій, неодмінно! — кидає вона назад завчену зичливу посмішку і проворно йде далі.
45.
Два літа минуло вже, як січовики відбили разом із донцями у турків Азов, і за ті два літа встигли збрататися неабияк. Радіти б з того, так горе ж, що сидять вони тут як припнуті, а задумів своїх ніяких здійснити не можуть, хоч мають отепер доста і морського посудиння та начиння, і охочекомонників різних, і бажання піти та погуляти. А не можуть все через отих всевладних і всесильних, бо король польський по домові з султаном за оце захоплення твердині і напад на Високий Поріг грозиться січовикам, ба навіть реєстровикам і їхнім родинам палями та шибеницями, а двір московський — донцям і їхнім родинам коли не відмовою в присилці хліба, то плахою та колесуванням.
Отож і сперечаються старшини, а з ними й козацтво, на отих бучних сябринних сходках-збірнях. На останній раді навіть до заколоту-сварки дійшло між Півторакожухом та наказним донців Михайлом з-за отих ватаг сіром і лабзачних жебраків, що, не знайшовши притулку в Старочеркаську, прийшли сюди тільки з душами, втікши від поборів та визисків боярських. Було б півбіди, коли б тільки те. Та слідом за ними на Дон прискакали вірні царські служителі-стрільці й посланці з погрозливою цидулою. І хоч не дуже злякався їх, як не лякали і не грозили, отаман Війська Донського Наум, проте, боячись і за своє отаманування, і за спокій Дону та порадившись із найближчими собі, особливо з кумом Корнієм Ходнею та його родаком — Лук’яном, відпровадив утікачів, злукавивши і перед стрільцями, і перед сіромами, в Азак... Відпровадив — і як гору з плеч ізсунув, бо оті стрільці, не довго думаючи, кинулися й собі аж у Азов за збіглими... В Азові отаман Михай зустрів царських посіпак нерадо, але і ображати аж так їх не хотів. Отож, і почалося з того, що козаки і одні, і другі стали вимагати, щоб отаман віддав до їх рук стрільців, а той, як не напосідали, все не згоджувався, бо знав, чим те потрактування кінчиться, і здогадувався, що буде вже за тим.
Три дні нуртував той калибалик, оте рейвахування козаче, поки стрільці второпали, що козацьке середовище — не їхня імперія, що останні віддадуть і життя за отих збіглих сіром і лабзачників. Це дозволило й Михаєві відпровадити стрільців ні з чим.
Іван Сірко ходив опісля сам не свій. Він цілком погоджувався з думкою Півторакожуха, який стояв за січові традиції давати притулок усім знедоленим, але й уявляє, якою карою все те може обернутися для родин донців. Певно, саме тому з цікавістю розпитував збіглих про їхнє життя-буття у бояр, про катування тамошнього люду і часто навіть ловив себе на тому, що не вірить оповідям збіглих, бо були вони неймовірні і жахливі... Не дійшовши певної думки, він радо згодився на запрошення Разі і Леська Таранухи-Хромого навідатись у станицю Черкаську, а заодно заскочити і на обійстя старого Тимоша Разі в станицю Зимовейську. І для Івана Разі, і для його супутників станиця Зимовейська була основним наміром поїздки, але про око всі знали, що їдуть вони в Ізбу Войська Донського.
З Азова вибралися засвіт і в трикінь. Їхали, враховуючи обмеженість в часі, майже весь час чвалом. І Велес, і вистояні коні супутників не потребували нагая в путі, ба навпаки, притримувалися вершниками, дугуючи дебелі шиї з довгими гривами.
Бовтаючись у кульбаці слідом за Разею, Сірко мимоволі пригадував події останніх часів і подумки усвідомлював велику вислідну істину, що вимальовувалася все яскравіше в його уяві. Колись майже всі козаки-січовики та й реєстровці, яких знав, були одностайними, а головне — чесними і слівними. Нині ж що далі, то менше спостерігає в людях як чесність, так і слівність. Адже вони прийшли до нього від батька Сулими, а все, що від батька,— святиня. Можливо, саме тому й прикипів серцем до Івана Разі, що для нього чесність і слівність також святиня.
Зустрічаючи по дорозі донські висілки та нарешті й станиці, Сірко все більше переконувався, що поруйновані вони значно рідше, аніж отакі ж села і хутори у рідному краї. Впадав у вічі йому і ліпший добробут тутешнього простого люду, гостинність і значно менша наявність руїн...
— ...Нас оберігає домова з калмиками, танаїсцями та яїками, якої дотримуємось ось уже скільки років,— пояснив йому Разя оту загадку,— та й Московії заслоною стоїмо, то більше доводиться берегтися татар та турків, а у вас, бачиш, крім цих, ще ж «свої» людолови он які...
— То у вас і домова якась є з Москвою? — поцікавився Сірко.
— Раніше не було ніякої, а ось тепер, брате, для сіром та поспільства ніби й нема, а для отаманів, мабуть, щось таємне є... Бо лізти вони до нас, як до свого дому, хоч і не осмілюються, але дарунки всілякі старшині шлють, підкуплюючи її... Та й поспільство тримають через попів у пошані, бо ж, коли що, відмовляють у хлібі, а без хліба куди ж подінешся?..
— А ви оріть та сійте, і не треба вам царського хліба,— радив Сірко такий для нього простий вихід донцям.— Мало що свій буде, а й на торг ще лишиться...
— Хіба лише ти доходиш цього? — зітхнув Разя.— Батько мій пробував подати цю думку, так осміяли на весь круг старшини... Надивився я на світ і іншого виходу для нашого люду не бачу. Але ж попробуй поламати звичай. Треба б нам об’єднатися із Січчю, з Тереком, Яїком та Астраханню, од Карпат до Каспію, і тоді ніхто нас не переможе в отій козацькій державі,— захопливо подав він думку, видно давно гріючи її в собі...— Один круг, одна рада, одне військо...
— Що ж, по-твоєму, перешкоджає цьому? — подивився Сірко на співбесідника розширеними в подиві та захопленні очима.
— Що перешкоджає?..— подивився той чомусь на Леська, що не слухав, а пив ту перемову старших.— Вас тримає в лабетах король і магнати і, ділячи на реєстрових і посполитих та ще на старшину, володіє; нас пробують тримати чи тримають уже цар і бояри, лякаючи недачею хліба, анафемою та підкупами старшини; козаків Яїку і Тереку тримає в оброті ординський карачур Асад та зюнгарський хан, родак тайші... Та й старшина боїться владу втратити і наша, і ваша, і їхня, а без влади і статки, сам знаєш, відпадуть...— зітхнув досадливо він, примовкнувши, і оперезав раптово коня, ніби тікав від сказаного.