— Там Артем з Мокриною будуть!.. Побратим же... і не дома, то по-божому і належить так,— перехрестилася побожно дочка, незаперечно підтримавши Івана, і понесла в оберемку свою постіль з хати.
— По-божому,— прошепотіла невдоволено Мотря.— Оце ж і почалося вже,— сплеснула вона тихо руками і застигла коло убруса, якого почала була стягати зі столу.
— Чи вам, паніматко, не все одно? — попробувала заспокоїть її Домна, несучи надвір ослона.— Хай уже де хотять...
— Тобі, свашко, що?.. Куди сказав, бач, туди й пішла, а мені, в моїй хаті...— ледве стримавши розпач, кинула тій услід господиня.— В своїй господі я вже й не господиня...
Форкали й бухкали, тупаючи застояними ногами, припнуті до мажар коні, ремигали на вигоні в спокійній зажурі воли, смачно пережовуючи весільні дні. Стомлено бродили по двору в потемках після порання Корній і Сабрі. Щось наспівувала тихо в темноті Христина, допоруючись, лунали опізнілі вигуки і за двором, і в Мерефі...
— Бажаний мій, любий,— шептала, як у лихоманці, Софія, задихаючись пахощами сіна, колотнечею в грудях, соромом близькості чоловіка, страхом рокованого і тремом бажання...
— Я-я-а, радосте і втіхо моя! — палко вторив, голублячи її, Іван.
— Дай хвилечку передихнути,— відіпхнулася вона,— і... помолитись!.. Боже Всевишній!.. Боже всесильний!.. Боже всеславний! — зашептала в екстазі.— Пошли нам щастя, талан і нерозлук до скону!.. Пошли, боже!..
47.
Наступного дня не встигла Мотря з Домною та Христиною ще й столи заставити, як у двір залетіли вскач два вершники. Поглянувши у вікно, Домна одразу й пізнала в них сотника Івана Дикого і дебелого товстуна, міського війта Нелюба.
— А ми оце з кумом обмовились, та до вас на рахту,— першим переступив поріг Дикий-Дзиковський.
— Так кляті молодиці натовкли мене вчора в отій циганщині, що й досі не оговтаюсь,— скаржився війт, перевалюючись у хату, і, перехрестившись до ікон, потягнув донизу кінчики вусів, що нагадували сягнистого сажня, підвішеного під широкою ріпоподібною копицею м’ясистого носа.— Волів тобі давно сказати, пані-господине, та все часу бракувало. Воно недобре ото, що ти отого Мамая поряд із іконами начепила,— вказав він пухлим вказівцем на притьмарений часом портрет бандуриста.— Може, воно й гріх навіть...
— Не я, а покійний чоловік, пане війте, поставив його, то мушу виконувати його волю. А портрет цей — то і в батьковій ще хаті виставлений рядом з образами був, то чому б мала того не наслідувати?..
— А найпаче та Оришка,— взявся Нелюб за потилицю, продовжуючи своє, ніби й не говорила господиня щойно про ікони,— Катеринина... Так уже періщила, окаянна, що й нікуди. А приказували як при тому? Мені й сам пан воєвода того посоромився б говорити.
— Провинилися, мабуть, ви, війтоньку, чимось перед ними,— розвела руками Мотря.— Самі ж знаєте, яка правдолюбка та Оришка. Та й живемо ми на виду в людей, то... Та сідайте ж за стіл, пригощайтесь, то, дасть бог, і полегша прийде!— припрошувала вона, дорозставляючи страви.
— День добрий і дому, і гостям у ньому,— вступив у хату Корній, підпираючи і підштовхуючи в хату несмілого Сабрі.— Чи ми... бо вже пора ніби? — подивився він на Мотрю.
— Та вже й перепорило, проходьте!..
— Добрим хай буде й веселим! — переступив за ними і дидаскал Вустим.— А де ж це молоді ваші, паніматко? — оглянув він присутніх.— Чи, може, вже того?..
— Сідайте, пане Вустиме!.. Не того... вони не забаряться,— заспокоїла його збоку Домна, наливаючи куманці напоями.
— Змовилися ви всі, чи що, спозаранку? — ввійшов знадвору Артем, заправляючи лівицею за пояс правий порожній рукав.
— Е-е-е! Не кажи так, бо добрим людям спозаранок, а пані-господині обід небаром буде,— в тон йому сказав Іван Разя, вступаючи в хату.
— Кажуть же старі люди: аби нагода, а гостей пан біг завжди пошле,— показався в дверях веселий після ранкової прогулянки верхом Іван Сірко.— Ходімо, брате, за стіл, чого розгубився? — повів він упівобнім побратима.
Корній узявся наливати запашною медівкою братини та келишки, Сабрі розставляв їх, як з покою вслід за Христиною разом стали на поріг Софія й Мокрина.
— Добридень вам хай пан біг дасть ясний, дорогі батьки й гістоньки! — змовливо поклонилися низько обидві молодиці.
— Того ж і вам хай пан біг дасть,— вихопився війт, масним оком окинувши прийшлих.— Ми оце з кумом Іваном прийшли подивитися на вас, бо всі дні за напоями та наїдками не було й коли,— потягнув він до себе братину і, зрозумівши свою необачність, прийнявся ретельно її розглядати.
— Сідайте, діти, до нас... Хай ноги — для дороги,— виручила всіх зніяковілих Мотря, непомітно оглянувши пильним оком молодих.— І ти сідай, молодице, бо в ці дні то ні їсти, ні пити не було коли тобі,— перекинула вона уміло увагу присутніх на Христину.
— То за щасливе подружжя, панове! — підняв келиха Слимаченко, як усі розсілися.
Смачні страви та міцненька медівка перемовки на час вгамували, та як чоловіки, опорожнивши по третій братині, заморили голод, язики застільників розв’язалися.
— То як же ви тут? — не слухаючи оповідей дидаскала Вустима, звернувся Разя до Дикого через стіл.
— Та як сказать, пане-отамане? — глянув запитливо сотник на того.— То хвалили господа-бога, а тепер і царя добавляємо потроху,— опустив він спохмурніло очі.— Видно, як розбагатіємо, то, спини деручи, а поли ламаючи, і царятам та боярам молитися будемо, бо вже почали те робити. Одні падають, а другі — піднімаються, як на коромислі ото... Декого й жадоба згризає до смерті...
— Не така вже й біда, що жадоба в людей буває, біда, що вона — набагато ширша за рота в декого! — підняв вказівця Разя, обдаючи Дикого загадковим поглядом.
— ...Та ще, добав, брате,— підхопив Дикий сказане,— якщо той дехто не може ніяк прийти до голови по розум, хоч і пора перепорила вже!..
— Але ж козак завжди козаком має бути,— перехиливши братину, витер підборідок Разя.— На те і лихо, щоб з ним боротися нашому братові,— подивився він загадково на співрозмовника.— В нас козаки кажуть: «Де відвага, там і щастя!»
— І я кажу те ж... Коли в тебе на голові, як у дурного на хаті, а в голові і того гірше, то поганяй до ями і людям не вадь! — загадкою вторив Разі Дикий-Дзиковський.
— Еге ж, еге ж, пане сотнику,— встряв у розмову, розламуючи пирога, війт.— Де борошно, то там і Порошно, а треба ж якось жити... Дивився я на ваших коней учора,— перейшов, зглянувшись із Диким, на інше війт Нелюб.— Що не кінь, то й цяцька мальована. Навіть ваш маляр Ликотворний,— подивився він на Вустима,— подібних не напише! І де тільки отакі беруться на світі!..
— Коні як у казці,— підхопив мову війта Корній Слимаченко.
— Непогані, ніде правди діти,— додав обережно Дикий, перехиливши братину.— Я б купив одного, коли б думали продати,— обмацував підпилими очима він господарів.
— Коли ваше бажання, і поторгуватися можна,— раптово пожвавився Сірко, викликавши тим подив у присутніх, що знали його як неперевершеного конелюба.
— А не заправиш, лицарю, як той за рідного батька? — засовався на місці Дикий.
— Для тебе, зацний сотнику, ціна буде терпима,— посміхнувся Сірко, піймавши злякані погляди Корнія і Сабрі.— Зійдемося — не зійдемося, а попробуємо.
— То, може, той... підемо до коней, а тоді вже водносіст і догуляємо,— крекнув задоволено, потираючи пухкі руки, ніби з холоду, Панько Нелюб? виказуючи нетерпіння.
— Як ваша ласка та таке бажання, то чого ж?! — і запитував, і згоджувався Сірко.— Пішли!..
Невдовзі вся чоловіча ватага була вже на вигоні, коло коней. Тривожно стрижучи вухами і загрібаючи під себе землю, вони вилискували на сонці і таки здавалися намальованими, викликаючи подив і захоплення у всіх. Корній, знаючи ціну цим коням, застережливо смикав Івана Сірка за рукав, виказуючи бажання поговорити наодинці. І те, що Іван, здавалося, не звертав на те уваги, лякало його.
Першим коло гінкого, світло-мишастого, з темним пасмом на спині аргамака зупинився Нелюб. До нього зразу ж пристав, зацікавлено оглядаючи красеня, і Дикий. Сюди ж згодом підійшла і решта. Сірко окликнув мишастого поступитися, той різко кинув головою угору, заграв гострими вухами, дрібно затупцював тонкими ногами і, прищулившись, невдоволено повернувся, скошено оглядаючи пришельців.