— На цьому спиняєтеся? — поцікавився Сірко.
— Волів би на ньому, як ласка...— роздумливо приглядався до аргамака сотник.— Не певен, що скарбу стачить...
— Тільки на цьому, куме! — глянув на Дикого переконливо Панько.— Тільки, куме!..
Сірко якийсь час роздумливо гладив вибранця, і той поволі заспокоювався, хоч і щулив ще невдоволено вуха та кидав острашливо пащекою на господаря.
— Я ним трохи їхав з Азова, то — нічого: і витривалий, і хідкий, хоч, правда, ще навчений мало, залягає не скоро, як би хотілося. Та й те сказати, два ж роки йому всього минуло.
— Скільки ж за нього? — щоб не видати неспокою, удавано байдуже поцікавився Дикий.
— Ага! Скільки, коли й залягати не вміє? — обрадувано схопився за гандж зневажливим натяком війт.
Наступила насторожена тиша, ніби всі присутні чоловіки збиралися побитися і тепер готувалися до того. Сірко мовчазним заклопотаним поглядом оглядав присутніх, повагався, змовницьки моргнув Корнієві, аж того піт пробрав, і сказав:
— Левадну пустовщину коло Мжі знаєте?..
Дикий нічого, як і інші, не второпавши, подивився на війта, на Слимаченка і на Сірка.
— Яку пустовщину?..
— Так-так, яку пустовщину!.. При чому тут?.. З тобою, козаче, урядці говорять,— примружив у невторопі очі Панько Нелюб.
— Біля двох верб і осокорів, коло Мжі!..
— Біля двох верб і осокорів?.. Це де лозняки ото?..
— Оту саме, пане війте, за аргамака... І напис від вас особисто, шафаря і райців міста та воєводи Білгородського, що я те все купив у вашому війтівстві.
— Пане Сірку! — споважнів по павзі голова.— Я, як чолова особа в управі, заявляю, що ті землі нами не продаються, а наділяються громадою безкоштовно,— розвів він розгублено руками.
— У тому ж і сенс та гонор, щоб вони були продані, а мною куплені на ім’я дружини моєї, Софії, у вчорашній день, як, скажімо...— подивився Сірко на побратима,— хутір Артемівка.
— Хутір?! Артемівка?! Так такого ж немає? — стенув плечима Нелюб.
— Нема ж хутора, пане Сірку,— підтримав свого кума Дикий.
— Доки воєвода надумається перевірити, буде.
— Якщо не жартуєш, пане Іване, отим, то буде тобі така купча ще нині,— утямив, про що йдеться, і простягнув Сіркові руку війт.
— Навіть так?
— Пан воєвода недалеко звідси, встигнемо.
— В такому разі,— ударив Сірко долонею по долоні війта,— дарую в додаток до всього й оздоблене сідло.
Вже за хвилину вони сіли на коней і зникли в поросі і за горбом.
— Що ти затіяв, сину? — першим похопився Слимаченко.— Ти дійсно ту пущу хочеш придбати?
— А чого ж, батьку?.. Хочу...
— Але не віддавати ж отакого коня, коли можна її одержати безкоштовно?! Дорогувата ж ця затія,— чухав потилицю, ледве стримуючи себе, Корній.
— Зате певна, пане Слимаченку,— сказав, ніби між іншим, Разя.— Краще не придумаєш!
Та не так подивився на все те малий Данько. Сірко не любив його за зухвальство, забіяцтво і оті цілоденні гасання по Мерефі бозна й де. Скаржилася на нього Софія, яку він привселюдно обзивав квакшею, і мати Мотря, бо геть відбився від рук без батька. Нарікали сусіди і міщани, бо робив їм капості, що аж райці в управі викликали Мотрю.
В Данька по приїзді дівера в Мерефу була надія, що той подарить йому оцього мишастого, бо для чого ж би він його приправив аж сюди. Він спершу хотів було його просто викрасти і дременути на Січ, але одумався, бо не знав туди дороги, а основне, мав надію, що Сірко залишить коня вдома, як буде від’їздити, і він лишиться над ним господарем. Буланий і Снігурка були не по вдачі Данькові, бо ходили, як у плузі, повісивши голови. А цей!.. Гнув шию ободом, вухами стріляв, як списами, очі наливав звіром і, звичайно, пуги не потребував. І ось маєш!.. Як череп’яний горщик, розбилася надія...
— Не дам!.. Не дам!..— кричав він, як ошпарений, дізнавшись, що скоїлося.— Огир мій, і все тут!.. І не дам його нікому!.. Або кременем ноги переб’ю йому, і тоді подивишся! — погрозливо сичав він, витягнувши гусаком шию до Сірка.— Мама й тато тебе, байстрюка, підтинника, вигляділи і виростили, а ти їм чим заплатив за те?..— сікався він на віддалі, остережливо, та Сірко раптом осліп від образи і спершу було кинувся на хлопця, але через мить уже сидів на Велесові і прямо вскач понісся на образника.
Юрба, зачувши оту образу юнака, спершу обурилася, а як Сірко понісся за ним, перепудилася, і лише Корній, проклинаючи увесь рід Гундин, кинувся і собі верхом доганяти Сірка.
— Стій! Не руш!.. Не смій!..— кричав він, завважуючи, що пасерб не чує його. Таки недалеко і втік Данько, бо вже за мить Сірко, зіскочивши з коня, згріб його залізними кліщами своїх рук, і той лише встиг кувікнути і замовк, знепритомнівши...
Вхоплений Корнієм, він не подавав ознак життя і прийшов до тями, коли Корній, взявши на оберемок, відлив його коло річки. Сірко сплюнув, стоячи в розгубі, взяв за повід Велеса і пішов до гурту.
— То чого ж ми тут стоїмо, люди, ходімо дообідувати,— нагадав усім сторонній при отому всьому дидаскал Вустим.— Адже на нас жде пані господиня...
Коли вже в хаті Сірко пояснив свою затію, прийшовши до себе після всього, що трапилося з Даньком, думки присутніх роздвоїлися. За купівлю пущі одразу охоче вхопився Нерід, його підтримала Мокрина, Сабрі і Рази, зате інші, і насамперед Мотря, були проти. Найсильнішим доказом у неї було те, що пущу можна було заселяти і без купівлі, а значить, і без віддачі мишастого. Корній, згадавши, що у діда Капули стоїть недобудованою нова його хата, а він отут, в зв’язку з цією купівлею, змушений буде затриматися, хоч обіцяв старому не баритись, мовчав, не виказуючи своїх думок.
— Коли так, пропоную проїхати на місце,— звернувся до присутніх Сірко.— Там воно видніше буде.
— Чи ми не знаємо, сину, пущі,— докорила йому Домна.— Пустівник, та й усе тут. Лоза тобі ота потрібна, порохняві верби чи смутні стуракині?..
— Ми також з Мокриною поїдемо з вами,— загорілися рум’янці на щоках Софії, що досі була приголомшена незбагненною несподіванкою, надто з Даньком.— Сідлайте, дядечку Сябрику, поки ми одягнемося, коней. Нам буланого і Велеса, а Івась хай іде яким Іншим,— кинула лукавинкою в чоловіка і пішла наспіх до покою, ведучи розгублену її бажанням Мокрину.
Слимаченко догнав Сірка уже біля левади.
— Думав, як радилися,— порівнявся він із пасербом,— переїдете з пані Мотрею до нас із часом. І діда Капулу попередив про те, а ти, бачу, щось інше замислив, ні з ким не порадившись,— чи то докоряв, чи то скаржився вітчим.— То нащо ми оте з матір’ю затіяли отам, питаю тебе?..
— Пригодиться, батьку,— розчулився Сірко.— Хіба ж знаємо, де воно і як буде з нами при отих суксцесах безперервних? Мушу ж якось віддячитися матері Мотрі і за себе, і за матір! Віддячитися, щоб заглушити в ній протест проти себе як зятя. Мушу зробити те!..
— Хіба ти той покон, що давав батькові Сулимі, думаєш колись порушити?..
— Бог свідок в тому мені, батьку! Не порушу довіку!.. І житиму, і вмиратиму тільки січовиком у двобої з людоловами чи з поневолювачами народу нашого!.. Іншим ніколи не буду!.. А цим...— зам’явся,— хочу наситити міщанство тещі, а головне — дати притулок Артемові і Сабрі з родинами не з ласки її!
— А як на те січовики подивляться? — ще сумнівався вітчим.
— Не хочу важити на те!.. Не хочу, бо воно марничне, бо все буде тут не моїм, а Артемовим, Сабриним та, може, Софіїним... А я — лише гостем навідуватимусь, якщо згодиться переїхати Софія у вашу Капулівку...
— Може, й правда твоя,— зітхнув Корній,— тільки я не розумію, бо сподівалися ж, що ти і їх перевезеш до Січі поближче. Там воно ні тобі ясаків царських та боярських, ні тобі всяких мостівщин, ні тобі лінійних та тягових поборів, ні тобі воєводиних сотників та війтів,— натякав він на отих недавніх гостей.— А птаства навкруги, а паші, а землі, та ще й якої?.. Куди твоїй пущі.