— Не хочу, батьку, будь-якою ціною, байстрюком та вигодованцем бути!..— подивився болісно на вітчима Сірко.— Мушу переконати всіх отут, що не жебрак, не голодранець ріс у покійного Кривошапки-Гунди. І перед нічим не зупинюся, хоч би й що!.. Не до тещі в хату піду, а й її з усіма бебехами заберу на очах і січового товариства, і мереф’ян..
— Ти, Івасю, не гнівись, що промовчала тоді,— притримала Велеса коло них Софія.— Я... більше тебе того хочу, моя опоро,— блиснула вона загадкою в очах на отетерілого свекра і його пасерба і поскакала геть.
— Отож і вгадай їх,— осміхнувся Слимаченко.— Може, й мати не від того, чи як ти гадаєш? — пантеличився він.
— Побачимо, батьку,— попустив поводи строкатому чорногривцю пасерб і рвонувся вперед.
48.
Старий Вустим Капула, прибувши із Слимаченком того нещасливого літа від печищ погорілого Топильного у «Заплавний рай», як іменував він нове місце свого вимушеного осідку, обладнав у глинистому пагорбі для себе землянку-курінь, сяк-так обставив її тином з лози та очерету, пробив у стіні пічурку-кабицю і вивів через товщу землі отвір-димар так, що нове мешкання було кращим і просторішим за оту землянку в Топильному, тим паче, що й віконце умудрився зробити над дверима.
Залишене Корнієм сяке-таке їстиво було для старого неабияким додатком-запомогою до щоденно виловленої лозовою хапкою та вершами риби, назбираних всяких диких ягід і лісових горіхів, грибів. Незабаром у Вустима появився і посуд-начиння, виліплене, хоч і не дуже вдало, і випалене в огні, виросла поволі купка всіляких дров і копичка сухого травостою, вичистився дворик від чагарів, протопталися стежки в окілля.
Дід Вустим і сам не помітив, як оклигав, понавиплітав кошиків, сапетів, кошеликів, в які старанно складав всілякі припаси на зиму. Згодом зібралося тієї сушенини чимало, і на душі в старого трохи веселіше стало. Лякала лише самотина отого «раю», але, на велику радість йому, Корній, що все більше і більше прив’язувався і до односельця, як до рідного, і до оцього, тепер — «Капулиного раю», допоміг слабому і в цьому...
Таки того ж літа до діда Вустима вже в огороджений двір відкрилася на каблучках ворина. Вустим, сидячи під копицею травостою за в’язанням рогожаних постолів, і очам не повірив: за Корнієм, що вів у поводі коня, брів цілий шнурок молодиків і молодиць з якимись клунками-валізами, брів простоволосий, ледь живий.
— Приймайте, діду Вустиме, у свій хутір викотців! — почоломкався Корній із старим.— З ними, гадаю, і товариство буде, і обережа, і поміч вам, старому. Приймайте і гостинці ось від зайця,— зняв він з коня переваленого через спину рептуха і поніс до землянки.— На зиму, як доживу, то й сам переїду до вас на осідок.
— Милості прошу і вас, молодці, і вас, молодиці чи дівчата, а про тебе, то і говорити нічого!.. Сам же знаєш, що рідніше рідного ти мені тепер,— потер він давно не митим пальцем очі.— Біда лишень, що тіснувато в мене буде всім...
— В тісноті, діду, не в обиді,— обізвався один, старший із пришельців.— Ми всі раді будемо і гостинності вашій, і опіці, як рідні діти.
— То так, прошу!.. До правди — так! — підтримав чубатого білявий, поголений під гирю парубок, ледь вклонившись.— До правди, ясний пане!..
— Дідусю, що нам тіснота, коли приязнь бачимо в своєму горі? — підтримала білявого молода і вродлива, у чоловічих штанях і сорочці, з розпущеними білими косами дівчина чи молодиця.— Якщо ви не проти, то приймайте!.. Слухняними і чемними дітьми вам будемо! — глянула вона на своїх і, зашарівшись, наспіх завернула у важкий вузол тужаву косу.
— Робіть, що кому хочеться, діти, в мене, а я ось піду та потрушу верші, може, бог послав щось свіженького вам перекусити і черв’яка заморити, бо сушенина — воно не те,— сказав він і на диво проворно потюпачив із кошеликом до річки.
Тихий досі дворик ожвавився, загомонів, закурився димом і запах варениною, що булькотіла в навішеному Корнієм на росошки таганку, на несказанну радість старому. Жіноцтво повеселіло, пішло до річки митися, а парубоцтво оглядало землянку, місцевість, щось притишено радилося, плануючи свій майбутній осідок.
Дід Вустим і Корній присіли під копицею, на пов’язану вербовими каблучками з нетесаної верби скамницю, говорили.
— Повідай же, сину, що воно та як всюди, бо для мене, пустельника, все почуте від живого чоловіка Великоднем здається. Насамперед ознайом мене, хто вони, ці люди, богом мені прислані?..
— Викотці, діду,— припалив Корній люльку до труту,— втікачі від якогось пана, чи то від Ладиги, чи від Латиги, що слугує ляському полковникові Радзіевському, з-під Умані... Старий сотник ніби він, вдівець!..
— Всі від одного?..
— Від одного, діду!.. Таке розповідають, що і вуха в’януть про того душогуба. Отой закудланий Іцик у нього за штільмана був, Петро волохатий — дворовим, а кривоносий і білявий, під гирю голений, Анджей — в покоях джурував... Він чи лях також, чи, може, облишився тільки. Приїздить, розповідають, раз п’яний сотник Ладига у свій маєток чи фільварок, а мав він гандж якийсь, і привозить звідкись оту смуглочолу Оксану. Прийняв її, яко панянку яку, послав помитися, перевдягтися, навіть вечеряти коло себе посадив, теревенячи, а пізно вночі гукнув джуру отого, Анджея, і наказав кликнути до покоїв Іцика. Іцик уже спав і прийшов, затримавшись. То він і зустрів його таким запотиличником, що тому і сон пройшов ураз. А потім, зареготавши, наказав роздягатися донага хутко, а коли Оксанка щось обізвалася, вступаючись за хлопця, наказав роздягатися і їй... Було те отаким в нього не вперше вже, про що знав лише Анджей; сотник, як завжди, почав, зривати з молодих одіж, рвати і метати, поки таки залишив їх, як мати родила. Оксана, скрючившись, на колінах просила його, то у відповідь бив нагаєм і наказував звестися. Як зводилася, бо Іцик, оціпенівши, стояв увесь час, то наказував обом цілуватися та обніматися в нього на очах, а коли ті відмовилися, з допомогою Анджея потяг їх голих по льоху, куди вже не одних водив, і там замкнув. Другого дня, як нічого не було, тихо сів на коня і кудись подався. Іцик і Оксана сиділи під колодкою в отій ямі і, коли б не Петро та Анджей, то за тиждень померли б з голоду й холоду, але ті таємно одягли їх, годували, давали воду і навідували, коли ніхто не бачив. За тиждень вертає сотник до себе і в ридвані привозить отих двох білявок, ніби куплених ним у якогось пана аж під Кобрином, чи що. Ну, привіз, прийняв отак же, як і Оксану, оговтався сам з дороги, а вечором знову за своє, покликав дворака, цього разу Петра, і наказав тому грати на сопілку, а обом дівчатам-білявкам — роздягатися до тіла і танцювати перед ним під ту гру. Як уже, відгамселивши обох, він домігся, що вони роздяглися, звелів Анджеєві кинути одіж до каміна, а їм цілувати Анджея і Петра. Так і примусив дівчат скоритися, навіть танцювати йому почали нещасні, бо періщив обох канчуком, але Анджей в одну мить, як сотник заплескав у долоні, схопив мідний свічник в безтямі, ошелешив ним сотника по голові, а Петро, принагідно, схопив шаблю зі стіни і добив геть його. Сотник посунувся із фотеля і простягся на підлозі. Тоді Петро, що першим прийшов до тями, схопив його за плечі, а Анджеєві наказав брати за ноги, і вони віднесли сотника в його ліжко. Наспіх свічками припаливши постіль, різне майно і килими, хлопці вернулися до онімілих дівчат, дали своє якесь шмаття їм захристатися і, відбивши склеп та звільнивши Іцика і Оксану, кинулися стрімголов тікати до Чорного лісу...
Петро єдиний знав трохи шляхи туди... Отам я їх випадком і здибав, ледь живих та теплих,— зітхнув глибоко Корній.— Спершу і мені не оповідали, хто вони та звідки, а вже в кінці путі розповіли про все, повіривши, що я не замишляю проти них нічого.
— То отой Анджей — лях же таки?..— спитав згодом Вустим роздумливо.
— Та викотець він а чи лях, то не знаю, бо говорить і по-польськи, і по-нашому добре. Закохався в путі в оту Галю, що з вами говорила, то ще й більше безпечний. Хлопець він хороший, збавив же всіх від біди, то й міркуйте!..— знову замовк, зітхнувши, Корній.