— А вона ж чому аж там була? — вихопився, не стримавшись, Сірко.
— Приїхала і вона, і інші до короля за заступництвом, нараєні через лазутців Вишневецьким та ксьондзами. Коло помосту з неї зідрали Вбрання, відрізали на людях груди, а була дорідною, вродливою, і тими грудьми тицяли в рот батькові Дукрецю та били ними по лиці його побратимів: Недригайла, Боюна, Риндича й інших. Решту жінок з дітьми разом положили на розпечені залізні решета разом з батьковою Олитою на вогонь, і вони корчились на наших очах, доки й не по-ко-на-ли-и,— заридав Левко, в нестямі зронивши голову на руки.— Як те розірвидушство все,— просьорбався він,— оніміло, почалася страта старшин колесуванням. Спершу всім п’ятьом поламали руки і ноги, а потім колесами тягли жили, поки і вони не заніміли... Кати, мабуть, чекали наших волань, але ми мовчали,— примовк Кошовенко.— Прибили до паль Гайдаревського, Кизиму, Бугрима, Запалія та Сучевського — крізь черева та груди шкворні пропустили — і пекли їх залізом, поки вони не припинили прокльонів шляхті, ксьондзам і королеві... Довго горіли у вогнищі, прибиті до обаполів і облиті гарячою смолою страдники: Постилич, Гарун, Сутяга, Подобай, Харкевич, Чудак, Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович, Ворожбит...
— І Ворожбит? — схопився як опечений Сірко.
— І Ворожбит... У нього зрізали отого пишного оселедця із шкірою і били ним по лицях решту страченців перед тим, як розірвали їх на чотири боки гаками... Затим почалося четвертування... Я до ладу й не пам’ятаю його, бо як уздрів, що Тумар і Тугай звелися з розуму, то й сам збожеволів... Та не лише ми стали не при собі, а й людське товпище, що було досі тихим, онімілим, раптом завило звіриною, застогнало, що навіть кати зблідли на помості... «Нєх жиють!.. Нєх жиють!.. Не позволям!..» — кричали.
— А дальше ж як?.. З тобою що?..— не дочекався Сірко кінця мовчанки товариша.
— А ми... Гулак, Саватович, Голуб, Книша, Лютай, Богдан Хміль і я ще якийсь час стояли перед шибеницями. Гулаку і Саватовичу вже кати накинули навіть петлі на підвищенні, як прибіг гонець від короля з помилуваннями... Докладно вже й не пам’ятаю, як те відбулося, нас якось розкували, а згодом оголосили вільними. Як з того світу я...
— Таки з того, брате!..— рвав на голові оселедця Сірко.
Левко мовчав, з грудей його ще довго виривалося якесь гикання і тяжкі схлипи та зітхання в тиші. Скреготав у горі Сірко, а з хати чувся веселий гомін гостин, співи і сміхи. Десь у місті аж рипіла немазаним колесом одинока мажа, по луці монотонно сікли трав’янисту січку коники, пугав просонками пугач...
— Чужі ми їм і по крові, і по лицарству, і по вдачі,— шморгнув Сірко, схитуючи в розпуці затиснутою головою.
— Чужі, більше як татарам... Ті продали б нас, та тим і обмежилися б,— не доказав чогось Левко.— Горіли церкви й обійстя всюди, волав плач і зойки від гвалтів, грабунків і нищення, а в Черкасах ми застали настромлених на вила дітей коло забитих батьків, суспіль палаючі хати, яких ніхто не гасив, хриплі дзвони на сполох у Замчищі і виття та скавуління збожеволілих собак на Кавуновім узвозі та Митниці... Велів тобі гетьман,— про інше заговорив Кошовенко,— негайно бути з Разею в Азові коло полку. Пройшла чутка, що турки готують вальне рушення на взяття фортеці по таємній домові з царем... Стверджують те викуплені у Валуйках батьком ясирники з Туреччини і Криму та дознавачі-кобзарі... Не догодили донці боярам та цареві.
— Не догодили, брате!.. Втікачів ми стрільцям не віддали, дарами обділили... Аж у Азов же приперли за тим...— сплюнув Сірко.— Так до полку, кажеш?..— іронічно повторив він.— Був полк, а тепер хіба що назва лишилася з нього, і половини немає. Скільки сили поклали, скільки люду, та ще й якого?.. Але будемо ще боротися. Ті, що вмирали мученицькою смертю у Варшаві, кличуть і вимагають того,— положив руку на плече Кошовенкові Сірко.— Ти ніби осуджуєш наш похід у Азов, чи що?..
— Осуджувати, брате, не на палю йти, найлегше. Тому не знаю... Видно, доля в народу нашого така, щоб кістьми лягати, за всіх і на всіх ідучи. Адже скільки його лягло, цвіту козацького, кров’ю залившись у вогняних січах, голоді та холоді. А ще скільки згине, поки чогось доможемось...
— Таки віриш, що доможемось?..
— Вірю, брате!.. Лише поводиря нам би одного, а не кілька!.. Одного, як бога, треба!.. І щоб не радився, а велів, не трактувався, а нищив усе дощенту і вороже, і своє, зрадницьке та пристосуванське... Тебе б на отого поводиря, талант у тебе, Іванку, є і маєтностями не зв’язаний.
— Маєтностями, як бачиш, зв’язаний.
— Е-е! Марниця це все.
— Такі, як мої, може, й марниця. Та не про те річ. Настав час, побратиме мій, що в пеклі краще, ніж з ляхами жити,— звівся Сірко і повів за плечі нижчого, обм’яклого Левка у двір.— То де ж тепер Січ-мати наша? — запитав по путі.
— На Микитиному броді була, а тепер... не знаю. Може, втримається там.
За тиждень до Покрови, як намічав Сірко, роботи в Артемівці були ззовні викінченими. Тішилася навіть Мотря отими обійстями, городами, млином, а що вже Артем з Мокриною та Сабрі з Христиною, то й світу божого в радощах та клопотах не бачили. Помарнілі, вони тепер мало й спали за тією роботою. Мотря шукала покупців на свою хату, бо вирішила переїхати у половину Сіркового будинку. Готувалися спішно й гості в дорогу: Сірко із Софією в Азов, а Корній із Домною у Капулівку...
Одного дня, як підосіннє сонце ще ледь підіймалося, з Мотриних воріт виїхала волами з усяким начинням на мажі Домна. Її супроводжували до Капулівки кінно Корній та Левко з трьома побратимами. Прощаючись, Домна розридалася, аж заспокоїти її не могли, так і не дізнавшись причини. А наступного, і теж вдосвіта, Мотря проводжала в далеку путь, як у невідомість, і дочку. Два вистояних, з розвіяними гривами румаки, рвучись уперед, затискали з боків чорного Велеса, на якому їхала поміж Іваном Сірком та Іваном Разею до Азова вершницею Софія... І болісно, і радісно було їй водночас на душі. Болісно, бо лишила рідну матір і двір з посестрами, а радісно, бо буде вона тепер разом з чоловіком, хоч і порушить вікові закони козацького звичаю, але не на Січі... Азов — фортеця і місто, а там свої звичаї.
50.
П’ять років стоять залогою в Азові козаки! П’ять років не гості вони тут, а ладці серед міщан. Заведені ними порядки пильнуються і в магістраті та судах, і на митницях та в приплавах, і на торжищах та на морі. Особливо неухильно вони виконуються в фортеці, опорі міста, де, зламавши все старе, ідолопоклонське, таки знову завели козаки своє, нове і для мешканців довго незрозуміле. Ні на мить не спинилося життя різноликого міщанства в Азові. Ото хіба протікало воно то скоріше, як талі води повесення, то повільніше, як тихі падолисти поосення, а то й глухло та нишкло.
Нові господарі міста, порту й фортеці під зверхністю полковників з перших же тижнів почали підтримувати ремесла, кустарів, гендлярів, бо вони, з одного боку, корисно завантажували людей, а з другого — по певному пільговому часі давали додаткові прибутки через магістрат оборонцям міста: десяту частину з того, що мали.
Ожвавилися, відродилися чи й наново виникли цехи і спольщини, ба навіть задруги сябрів де-не-де, бо козацька десята доля виявилася для них легшою за чинші капукегами для хондкара і Високого Порога. Поволі налагоджувалися і стосунки між отим новим магістратом та отакими ж новими тут володарями, вводячи життя міщан у мирні спокійні береги. Налагоджувалися, поки зовсім не усталилися і не зробилися звичайними.
З одним лише не могли упоратися нові господарі міста — бодай якось забезпечити і тим зменшити на вулицях і в околіях людей, озброєних костурами і ціпками, віспуватих, сліпих, що жебрають мало не на кожному кроці.
Чимало за цей час подій спливло в небуття, мовби й не було їх ніколи. Одні, жалкуючи, згадували кращі часи, проведені ними отут колись, причасно чогось ждучи, інші — тішилися теперішньому, поволі забуваючи тяжке минуле. Ожили, наче знову народилися, колишні раби, ставши людьми. Змінилися стосунки між ними і багатіями, бо рабство козаки заборонили, і лише голоси муедзинів із мінаретів над джамами та охриплі дзвони над церковками були незмінними, як і колись, хоч дзвони й перевершували викрики муедзинів.