Скільки людей покладено на важіль високодвірських алтарів за цей час! Скільки мрій і надій народилося і вмерло, не здійснившись!.. І треба ніби небагато вже — а треба! — бо ці довгі літа не принесли жодній стороні перемоги, бо ліпші стратеги Європи шукали бодай яких шляхів для благопристойного для них і їхніх королів замирення і не знаходили.
Отоді й згадали сильні світу цього про Україну і звитяжні воєнні суксцеси козаків, а згадавши, звеліли послам-легатам попрошкувати до них давнім, ще Еріхом Лясотою протореним шляхом... Не поминули вони, ясна річ, і Владислава Четвертого, заклопотаного одруженням з Гонзагою... Набиваючи собі ціну, той торгувався і гадав, гадав і торгувався, доки таки знайшов щасливе для себе подвійне виправдання: перед магнатами — про спішну висилку небезпечних козаків подалі з України, а перед лицарями-козаками — про поміч протестантській Півночі і її народам, що не забудуть їхніх лицарських звитяг, як не забудуть їх і королята-магнати.
Поварившись у козацькому казані, що клекотав, як на пекельному вогні, січові привідці, хоч і здогадувалися про підступи польської корони, вирішили все ж попробувати щастя, бо як інакше злютуєш козацьке військо, де навчиш і озброїш його належно, нарешті, набудеш собі сильних прибічників, як не в Європі?.. Чей же, козаки не завойовувати йдуть край, а звільняти від гніту чужинців. Чи не найбільше наполягав на участі у війні на європейських обширах отой сотник чигиринський Богдан-Зіновій Хмельницький, що виявився ще й кумом колишньому осавулі, а теперішньому наказному гетьманові в Черкасах Іванові Барабашу...
І опинилися одного перед червневого ранку, ніби з водної піни виринули, десятьма малими полками кондотьєрів відбірні козацькі курені на березі Фландрії... Так-так, Фландрії!.. Недалеко від Кале, Тіонвіля, Гревельна, Ланса, Бетюна, Лілля і «ключа від морів» — Дюнкерка... Засмучені поневоленням фламандці й не знали тоді, що оці «козакен», які зі своїми привідцями разом сплять, їдять і жартують, звільнять їх від тугих, Аррарською і Утрехтською уніями скручених обіймів каталонців і кастільців, помітно вплинувши на подальшу долю цілого європейського півсвіту... Не вірили, бо начулися про них, як про дикунів, які нікого не хочуть знати над собою і живуть лише розбоями і пограбуваннями...
Після невсипного клопотання де Брежі, котрий навіть покозачився, побувавши на Січі, дюка Конде та маршала Тюрена знайшлося для козаків доста і відбірних осідланих коней, без яких козак уже й не козак, і білих каптанів, панцирів, шоломів, мисюрок, оміднених блискучих кирас і острогів, ба навіть важких палашів та довгих міцних списів, заборол та щитів. Ще вдосвіта звелися над козацькими суєтними шеренгами і малинові та золотаво-срібні корогви, подаровані їм Рудольфом та Зягмундом-Августом... Не пожалкувала й Франція своїх штандартів козакам. Тільки з добутими в боях шаблями та своїми штудерними пістолями запорожці не розлучалися навіть тут... П’єр Шевальє, що висадився на берег слідом за козаками із отакими ж загонами відбірного польського війська, диву давався, завваживши увагу дюка Конде і особливо де Брежі до запорожців — вона була незрівнянно більшою, аніж до його жолнєжів...
Як тільки спорожнилися після двотижневого бовтання в морі і відійшли від берегів у досвітній туман бриги, галери, шхуни, барки, корвети з калевринами на носах та легкі релі із валонами-стерничими, так і зашумувало та загуло, що прибій отой, козацтво... Дотепи і реготи розбудили мовчазне досі прибережжя, а вже коли, заморивши наспіх щедрим сніданком з гальбами-пінтами бургундського вина черв’яка, вони ошатилися в оті убори та ронди і облюбували собі коней, налякані фламандці, хай і про себе, все ж не вірили, що оці «цигани» прийшли сюди на війну із «левами Кастілії», а не для розваги.
— ...То як воно, Гераську, отут тобі? — питався якийсь з гурту удосвіта.
— Не кажи, Шмульку, бо голому й на сіні мулько,— махнув рукою той, підтягуючи пробно попругу.
— Чи вони, Вакуло, вландри оці — фризьці?..
— Фландри?.. Фризьці, як ми ото ляхи!..
— Ти, Мусію, не лякай щуки морем, а бідного — горем,— заступався за товариша сусіда, приміряючи завеликі на нього поножі.— Герасько триматиметься купи і отамана, бо знає, що сніп без перевесла — солома.
— Пху ти, нечиста... ми в оцьому тумані — як вівці в кошарі! — скаржився обурливо котрийсь.
— З овець, свате, і кожух, і свита, і губа сита... А туман марниця, розсіється, поки нам на ярмарку,— розсудливо заспокоював того сусіда.
— Та тобі — що?.. Хоч варила — не варила, аби добре говорила,— огризається сват.
завів хтось упівголоса пісню.
— Ану, ворушись, чоловіче,— третій півень кукуріче! — підганяв котрийсь із ватажків підлеглого, проходячи мимо.
— З нашими, ватамане, козами на торг вспіється ще,— огризнувся жартом той.
А біля намета, відокремившись, давненько вже розмовляють Богдан Хміль і Іван Сірко.
— ...І Несторко Мрозовецький, і той же Іван Барабані,— вів сповільнено Хміль,— і навіть перекопський намісник Ісламка суть одним ликом шиті. Та від того народ не вмре, як заодно стоятиме... Та ж Валахія чи й Молдавія, наповнені, як напхані, тепер викотцями і з Подніпров’я, і з Дону, і з Таврії, Сяну, ба навіть з Польщі та Московії, даючи дані і терплячи всілякі побори, не вмерли ж досі.
— Е-е-е, не кажіть, пане Хмелю,— заперечував йому Сірко.— Одна біда — давать данину та терпіти побори від турецьких посіпак, а інша — віддавати, як казали, крім поборів, ще й рідну мову, звичаї, волю і душу... Бо ж оті перекидці і озвичаєні по-ляськи, і озвичаюються потроху вже...
— Коли з цього боку дивитися, то, далебі, так. Заборона молитися по-своєму, співати свої думи, пісні, шанувати свої свята і свої уподобання рідні, натомість приймаючи все чуже від Польщі, це не руку чи ногу відрубати в поспільства нашого, а замінити серце в нього... Завваж, замінити волелюбне, нескорне серце на рабське й покірне!.. Це злочин і того, що неволить, і того, що дозволяє себе неволити, перед світом і богом,— затягнувся Хміль люлькою.— І ляхи в цім злочині набагато злочинніші для нас і небезпечніші, ніж турки.
— Сказати це комусь із чужинців, не повірять і, певно, подивуються.
— Можливо. Але нічого в тому дивного немає,— після чималої мовчанки ствердив Хміль.— Мовою і звичаями султанщина від нас далека, вірою — також, а, побувши б без отого, як мовиш, озвичаєння ляського, може, опірилися б трохи та згуртувалися, усім миром розуміючи, що то таки чужинці! Найліпшим доказом для моїх міркувань є згадані тобою викотці. Чому вони, по-твоєму, викочуються саме в Молдову і Валахію? Тому, що гірше там, чи тому, що ліпше? Отож-бо. Мусимо прихилити до себе оцих наймачів, показати, що ми і не цигани, і не ляхи, ми — людська окремішність. А ще не чужатися, хоч би для ока, їх, а ріднитися, щоб перехитрити, і в цьому сенс найбільший, брате,— полишив він раптом спантеличеного Сірка в розгубі.
«Хто його второпає,— роздумував той у самотині,— короля ніби аж хвалить чи співчуває, Оссолінського зацним паном іменує, з татарами хотів би в побратимстві побути... Навіть з татарами?.. Аж страшно подумати!.. Оце — горіх!..»
— Ах, ти, нехтемова душа!.. Я тебе хвицну, окаянний!— чує Сірко, як лається якийсь козак невдалік.
— Що, вдарив? — питає того товариш.
— Та вдарити не вдарив, але налякав, навіжений!..
— Не знаєш істини ти...— розмірковує товариш.— Кажуть же, обходь коня попереду, а отамана — позаду...
— Бог не видасть, Маркіяне, свиня не з’їсть! — відповідає жартом Маркіянові.
А в Сірка своє на мислі. Пригадує, як дивилися на нього козаки й старшини, коли посланці пригнали коней з Дону, як заздрили, коли уздріли побратимового Шайтана — коня для нього, Івана Сірка!.. «Писанка — не огир!..» — аж клекоче в ньому радість за отой дарунок Разин. «Щасти тобі, брате, отой задум здійснити!.. Родичайся з яїками, астраханцями, терцями, кубанцями, трактуй з калмиками про поміч нам, а ми, дасть бог, звідси не голіруч вернемо!.. А тоді... Тоді й без татар обійдемося, і без бакшиша султанові, пане Богдане, одоліємо королят!..» — аж зітхає він від уяви. І тут же чомусь пригадалася стара кошовичка Катерина, її хата, яку наче вчора ще бачив, і казка старої: про дівчину-пташку, калічку кривеньку, що слугувала стареньким, доки вони не вислідили її в образі дівчини і не полетіла вона від них, і про голубку-горличку, що «не їсть і не п’є, та все на крутую гору плакати йде!..» в журбі за своїм голубком...