Я спробувала посміхнутись Джейку у відповідь, ковтнувши грудку, що виникла у мене в горлі. Тепер я вже не була впевнена, що все зробила правильно.
Джейкоб легко піднявся на лапи, дуже спритно — з його-то масою тіла! — і побіг риссю до того місця, де стояли ми з Едвардом.
— Здрастуй, Джейкобе, — ввічливо привітав його Едвард.
Але Джейкоб його проігнорував, він дивився лише на мене своїми чорними очима. Він опустив голову на один рівень з моєю, як учора, і трохи схилив її набік. З його пащі пролунало тихе скімлення.
— Зі мною все гаразд, — відповіла я без потреби в перекладі, який збирався зробити Едвард. — Ти ж знаєш, я просто хвилююсь.
Джейкоб продовжував пильно дивитись на мене.
— Він хоче знати навіщо, — промовив Едвард.
Джейкоб загарчав, не загрозливо, а радше роздратовано, і губи Едварда сіпнулись.
— Що таке? — спитала я.
— Він уважає, що мої переклади випускають дещо важливе. Насправді він подумав так: «Ну й безглуздя! Про що тут хвилюватися?» Я підредагував, тому що вирішив, що фраза була брутальною.
Я злегка посміхнулась, але була занадто схвильована, щоб засміятися від душі.
— Є чимало речей, про які треба непокоїтись, — відповіла я Джейкобу. — Наприклад, про цілу купу дурних вовкулак, які наражають себе на смертельну небезпеку.
Джейкоб засміявся своїм гавканням, схожим на кашель.
Едвард зітхнув.
— Джасперові потрібна допомога. Ви тут упораєтесь без перекладача?
— Впораємось.
Едвард подивився на мене задумливо, вираз його обличчя було важко витлумачити, а потім розвернувся і швидко попрямував туди, де на нього чекав Джаспер.
Я сіла на землю. Вона була холодною і незручною. Джейкоб зробив один крок у бік рингу, потім обернувся і подивився на мене, з його пащі пролунало тихе скавчання. Тоді він зробив іще півкроку.
— Іди без мене, — відповіла я на це. — Я не хочу дивитися.
Джейкоб знов на мить схилив голову набік, а потім із гучним зітханням вмостився на землі поряд зі мною.
— Ти справді можеш іти, — запевнила я. Але він нічого не відповів, лише поклав голову на лапи.
Я пильно дивилась на яскраві сріблясті хмари, не бажаючи бачити тренування вурдалаків. Моя уява і так мала забагато пального, їй було де розгулятися. На галявині пурхав легкий вітерець, і я здригнулась. Джейкоб посунувся ближче до мене, притуляючись своїм теплим хутром до мого лівого боку.
— О, дякую, — прошепотіла я.
Вже за кілька хвилин я схилилась на його широкі плечі. Так сидіти було набагато затишніше.
Хмари повільно пливли по небу, то затемнюючи, то знов відкриваючи місяць, ніби хтось то накладав на нього темні латки, то знову їх знімав.
Неуважливо я запустила пальці в хутро на Джейковій шиї. Пролунав той дивний звук, схожий на гудіння, як і вчора. Цей звук був таким затишним! Він був грубішим, навіть дикішим, ніж котяче муркотіння, але висловлював те саме почуття задоволення.
— Ти ж знаєш, у мене ніколи не було собаки, — задумливо промовила я, — я завжди хотіла, але в Рене алергія на хутро.
Джейкоб засміявся, його тіло злегка струшувалось піді мною.
— Ти зовсім не хвилюєшся через суботу? — поцікавилась я в нього.
Він повернув до мене свою велетенську морду, і я побачила, як він зробив круглі очі.
— Як би я хотіла почуватися так само оптимістично!
Він поклав голову мені на ногу і знов почав «муркотіти». Від цього мені стало трохи легше.
— Що ж, гадаю, завтра ми йдемо у «похід».
Він загуркотів, звук був сповнений ентузіазму.
— Це може бути довгий похід, — попередила я його. — Едвард відмірює відстань зовсім не так, як усі нормальні люди.
Джейкоб знову загавкав — засміявся.
Я глибше закопалась у його хутро і поклала голову йому на шию.
Це було дивно. Навіть незважаючи на те, що Джейк був не в своїй звичайній подобі, я дедалі більше відчувала, що ми з ним повернулись у старі часи, коли були він, я і наша легка дружба, така сама природна, як дихання — вдих і видих, чого вже давно не траплялось, коли я була поряд із Джейком у його людській подобі. Дивно, що я знов відчула це саме тут, оскільки гадала, що саме ці вовчі штучки і зруйнували нашу дружбу.
На галявині продовжувались смертельні ігри, тому я знов утупилась у затемнений місяць.