— Не смішно, — прошепотів він, відриваючись від моєї долоні.
— Я кажу це для того, щоб ти знав, що я не збираюсь обдурювати тебе чи щось таке. І ти знаєш це навіть краще за мене. Тож насправді немає жодної причини чекати. Ми цілком самі — згадай, чи часто це трапляється? — і в тебе таке велике та зручне ліжко…
— Не сьогодні, — повторив він.
— Ти мені не віриш?
— Звісно ж, вірю.
Тією рукою, яку він щойно цілував, я підняла його обличчя, щоб можна було бачити його вираз.
— Тоді в чому проблема? Не схоже, що ти не віриш, що врешті-решт переможеш ти, — насупившись, пробуркотіла я. — Ти завжди перемагаєш.
— Я лише слідкую за правилами нашої угоди, — спокійно відповів він.
— Може, є щось іще, — припустила я, і мої очі звузились. На його обличчі з’явилась настороженість, слабкий натяк на якийсь секретний мотив, що ховався під його звичайною поведінкою. — Може, ти збираєшся забрати свої слова назад?
— Ні, — урочисто пообіцяв він, — я присягаюсь, ми спробуємо. Потому як одружимось.
Я хитнула головою і похмуро засміялась:
— Ти примушуєш мене почуватися негідником із мелодрами, що підкручує вуса, коли намагається вкрасти цноту бідної дівчини.
Його очі насторожено засяяли, коли він дивився на мене, а потім Едвард швидко схилив голову і притулився губами до моєї ключиці.
— Я права, хіба ні? — короткий смішок, що вихопився у мене, був радше враженим, ніж веселим. — Ти намагаєшся захистити свою доброчесність! — я затулила рот рукою, щоб приховати хихотіння, від якого я не змогла втриматись. Це звучало так… старомодно.
— Ні, дурненька дівчинко, — прошепотів Едвард із-за мого плеча. — Я намагаюсь захистити твою доброчесність. А ти робиш усе, щоб мені це було дуже-дуже складно.
— Не сміши мене…
— Можна в тебе дещо запитати? — швидко урвав він мене. — Раніше ми вже це обговорювали, але давай іще раз. Скільки людей у цій кімнаті мають душу? І потім відлетять у рай, чи що там буде після життя?
— Двоє, — негайно відповіла я лютим голосом.
— Гаразд. Може, ти і маєш рацію. З цього приводу, звісно ж, існують розбіжні думки, але більшість усе ж таки вважає, що в цьому світі існують певні правила, яких слід додержуватись.
— Тобі не вистачає правил для вампірів? Ти хочеш додатково ще й людськими правилами перейматися?
— Це не зашкодить, — знизав він плечима. — Про всяк випадок.
Я пильно дивилась на нього крізь примружені повіки.
— Отже, звісно ж, для мене все вже втрачено, навіть якщо ти права щодо моєї душі.
— Ні, не втрачено, — злісно почала я сперечатися.
— Заповідь «не убий» широко розповсюджена у всіх системах вірувань. А я вбив багато людей, Белло.
— Тільки лихих людей.
Він знизав плечима.
— Може, це враховується, а може, і ні. Але ти не вбила нікого…
— Звідки ти знаєш? — буркнула я.
Він посміхнувся, але все одно проігнорував зауваження.
— І я зроблю все, щоб застерегти тебе від такої спокуси.
— Гаразд. Але ми сперечаємось не з приводу скоєння вбивств, — нагадала я йому.
— Цей принцип діє в нашій суперечці також, із тією єдиною відмінністю, що в цій сфері я такий самий незаплямований, як і ти. Можу я залишити хоч одне правило непорушеним?
— Одне?
— Ти ж знаєш, що я крав, брехав, я бажав чужого… єдине, що в мене залишилось, то це моя цнота, — він криво посміхнувся.
— Я брешу весь час.
— Так, але ти не вмієш брехати, тому це майже не рахується. Ніхто все одно тобі не вірить.
— Я справді сподіваюсь, що ти помиляєшся, тому що в іншому разі з хвилини на хвилину Чарлі виламає двері з зарядженим пістолетом у руках.
— Чарлі почувається щасливішим, коли удає, що ковтає твої історії. Він краще брехатиме сам собі, ніж намагатиметься дізнатися правду, — Едвард посміхнувся.
— А коли це ти чужого бажав? — недовірливо спитала я. — В тебе ж усе є.
— Я бажав тебе, — його усмішка затьмарилась. — Я не мав жодного права на це, але я все одно простяг руки і взяв тебе. А тепер лише поглянь, на кого ти перетворилась! На спокусницю вурдалаків, — він похитав головою з удаваним жахом.
— До речі, ти маєш право бажати того, що вже твоє, — проінформувала я його. — Крім того, я гадала, що ти про мою цноту непокоїшся.
— Так і є. Якщо для мене запізно… хай я буду проклятий, це не каламбур, але я не дозволю прокляттю впасти і на твою голову.
— Ти не зможеш примусом відправити мене туди, де не буде тебе, — урочисто промовила я. — Там для мене і буде пекло. В будь-якому разі я знаю, як легко вирішити цю проблему. Давай ніколи не помремо?