— Гадаю, вона дещо старомодна, — він жартома вибачався. — Старомодна, як і я. Можу подарувати тобі щось сучасніше. Щось від Тифані, хочеш?
— Я люблю раритетні речі, — прошепотіла я, невпевнено відкидаючи кришку коробочки.
Затишно влаштувавшись на чорному атласі, в тьмяному світлі сяяла каблучка Елізабет Мейсон. Довгастий овал був прикрашений косими рядами блискучих круглих камінців. Обідок був золотим, дуже ніжним та витонченим. Золото утворювало тонесеньке павутиння навколо діамантів. Я ніколи не бачила нічого схожого. Бездумно я гладила рукою коштовні камені.
— Вона така чарівна, — вражено прошепотіла я собі під ніс.
— Тобі подобається?
— Вона чудова, — знизала я плечима, прикидаючись незацікавленою, — вона не може не подобатись.
Едвард усміхнувся.
— Нумо подивимось, чи пасуватиме вона тобі.
Я стиснула ліву руку в кулак.
— Белло, — зітхнув він. — Я не збираюся припаювати її тобі до пальця. Просто поміряй, щоб я знав, чи не потрібно підганяти розмір. Тоді одразу ж можеш зняти.
— Ну, гаразд, — пробуркотіла я.
Я простягла руку по каблучку, але швидкі Едвардові пальці мене випередили. Він сам узяв мою ліву руку і надів каблучку на підмізинний палець, там, де їй місце. Потім він підняв мою руку, і ми обоє роздивлялись, як виблискує овал на тлі шкіри. Мати обручку на пальці було не так уже й жахливо, як я очікувала.
— Чудово, що вона пасує, — байдуже мовив Едвард. — Дуже добре, що не доведеться витрачати час на похід до ювеліра.
Я відчувала якусь сильну емоцію, що проривалась крізь звичайний тон його голосу, тому зазирнула Едвардові в лице. Було щось у його очах — досить помітне, незважаючи на начебто байдужий вираз обличчя.
— Тобі подобається, правда ж? — запитала я з підозрою, помахавши пальцями і роздумуючи про те, що краще б я зламала ліву руку.
Він знизав плечима і промовив своїм звичайним голосом:
— Певна річ. Вона має напрочуд гарний вигляд на твоєму пальчику.
Я пильно дивилась на нього, намагаючись розшифрувати ту емоцію, яка жевріла десь біля поверхні. Він також пильно поглянув на мене, і вдавана байдужість миттю розтанула. Він весь світився, його янгольське обличчя сяяло від задоволення та перемоги. Він був таким осяйним, що моє серце знов закалатало.
Перш ніж я змогла заспокоїтись, він уже цілував мене, в його поцілунку я відчувала тріумф. Я загубила відчуття простору, коли він досяг губами мого вуха, аби щось прошепотіти, але його дихання було таким самим нерівним, як і моє.
— Так. Мені подобається. Ти навіть уявити собі не можеш, як мені подобається.
Трохи задихаючись, я розсміялась.
— Я вірю тобі на слові.
— Ти не заперечуватимеш, якщо я зроблю дещо? — прошепотів він, обнімаючи мене.
— Все, що хочеш.
Але він відпустив мене і став до мене обличчям.
— Все, що завгодно, крім цього, — миттю позадкувала я.
Едвард проігнорував мої слова, взяв мене за руку і також підняв із ліжка. Він стояв переді мною, тримаючи руки на моїх плечах, обличчя його було серйозним.
— Тепер я хочу зробити це як годиться. Будь ласка, будь ласочка, пам’ятай, що ти вже все одно погодилась, а тому не руйнуй цієї миті для мене.
— О ні, — видихнула я, коли він опустився на одне коліно.
— Будь гарною дівчинкою, — прошепотів він.
Я глибоко вдихнула.
— Ізабелло Свон! — він дивився на мене з-під своїх неймовірно довгих вій, його золотисті очі були м’якими і пекучими водночас. — Я обіцяю кохати тебе вічно, кожен окремий день вічності. Чи станеш ти моєю дружиною?
Було стільки речей, які я хотіла йому сказати, деякі з них зовсім не були приємними, інші взагалі були огидні — сентиментальні та романтичні, гадаю, що він ніколи і не мріяв почути від мене таке. Щоб не завантажувати себе всіма цими дурницями, я тільки й прошепотіла:
— Так.
— Дякую, — просто відповів він. Узяв мою ліву руку і поцілував кожен палець, перш ніж поцілувати обручку, яка тепер була моєю.
РОЗДІЛ 21. СЛІДИ
Я дратувалася, що мені доводилось марнувати ніч на сон. Але це було неминуче. Коли я прокинулась, сонце вже яскраво сяяло за вікном, лише маленькі хмаринки квапливо бігли по небосхилу. Вітер коливав верхівки дерев, і здавалося, що весь ліс гойдається врізнобіч.
Едвард залишив мене на самоті, щоб я вдяглася, і я використала цю мить, аби трохи поміркувати. Якось так вийшло, що мій план щодо вчорашньої ночі пішов зовсім не в той бік, куди я розраховувала, і тепер я мала впоратися з наслідками. Незважаючи на те, що я повернула Едвардові обручку так швидко, як змогла, щоб не скривдити його почуттів, моя ліва рука здавалась важчою, ніби та обручка і досі була на пальці, просто невидима.