— Белло, — промовила вона сумним голосом, посуваючись і стаючи переді мною. Її голос звучав так нещасно, що я навіть обійняла її, щоб заспокоїти.
— Алісо, що трапилось?
— Ти мене не любиш? — запитала вона тим самим сумним тоном.
— Звісно ж, люблю. Ти сама це чудово знаєш.
— Тоді чому я передбачаю, що ви втікаєте у Вегас, аби одружитися, і мене не запрошуєте?
— Е-е-е… — промимрила я, червоніючи. Я бачила, що справді образила її почуття, і поквапилась сказати щось собі на захист.
— Ти ж знаєш, як я не люблю робити багато галасу з нічого. Та й у будь-якому разі то була Едвардова ідея.
— Я не хочу знати, чия то була ідея. Як ти могла вчинити так зі мною? Я могла очікувати такої поведінки від Едварда, але не від тебе. Я люблю тебе, як власну сестру, а ти…
— Алісо, для мене ти і справді як сестра.
— Слова! — прогарчала вона. — Гаразд, їдьте. Все одно там не буде на що дивитися.
Вона досі кривилась.
— Що? — перепитала я.
— Як міцно ти мене любиш?
— А що?
Вона дивилась на мене благальними очима, її довгі чорні брови звелися і зійшлись на чолі домиком, а куточки вуст тремтіли. Це краяло мені серце.
— Будь ласка, будь ласка, будь ласка, — прошепотіла вона, — будь ласочка, Белло, будь ласочка, якщо ти справді мене любиш… Будь ласка, дозволь мені влаштувати ваше весілля!
— Ні, Алісо! — простогнала я, підскакуючи на ноги і відсуваючись він неї. — Ні, не вчиняй так зі мною!
— Якщо ти справді щиро любиш мене, Белло, дозволь.
Я склала руки на грудях.
— Це дуже нечесно. Едвард також використовує проти мене цей прийом.
— Я закладаюсь, що Едвард хотів би, аби все відбулося традиційно, хоч він і ніколи не скаже тобі про це. Та Есме… подумай, як багато важить для неї ваше весілля!
Я знов застогнала.
— Я б ліпше зустрілась із перволітками сам на сам.
— Я буду винна тобі цілих десять років.
— Ти будеш винна мені цілу вічність!
Її очі засяяли.
— Це означає «так»?
— Ні! Я цього не хочу!
— Тобі не доведеться нічого робити, лише пройтися кілька метрів, а потім повторювати за священиком.
— Ні! Ні! Ні!
— Будь ласка? — вона почала підстрибувати на місці. — Будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ласка!
— Я ніколи, ніколи в житті не пробачу тобі цього, Алісо.
— Ура! — заверещала вона, плескаючи в долоні.
— Це не означає «так»!
— Але означатиме, — проспівала вона.
— Едварде! — прокричала я, визираючи з гаража. — Я знаю, що ти підслуховуєш. Вилізай звідти.
Аліса стояла позаду мене, досі плескаючи в долоні.
— Красно дякую, Алісо, — кисло промовив він, виникаючи десь біля мене. Я обернулась до нього, збираючись висловити йому все, що думаю з цього приводу. Але вираз його обличчя був такий пригнічений і схвильований, що я миттю проковтнула всі свої нарікання. Замість цього я обійняла його і заховала обличчя на його широких грудях, щоб підступна волога, яка виступила на моїх очах, не виказала того, що я плачу.
— Вегас, — Едвард прошепотів обіцянку мені на вухо.
— Жодних шансів, — зловтішно промовила Аліса. — Белла ніколи так зі мною не вчинить. А тобі, Едварде, хочу сказати, що іноді ти не брат, а цілковите розчарування.
— Не будь злюкою, — гримнула я на неї, — на відміну від тебе, він хоче зробити мене щасливою.
— Я також намагаюся зробити тебе щасливою, Белло. Просто я знаю ліпше, що саме зробить тебе щасливою… врешті-решт. Ти мені ще за це подякуєш. Може, і не через п’ятдесят років, але безумовно колись подякуєш.
— Я ніколи не думала, що доживу до того дня, коли мені доведеться сперечатися з тобою, Алісо, але цей день таки прийшов.
Вона розсміялась своїм чудовим срібним сміхом.
— То зрештою ти покажеш мені обручку — чи ні?
Я з переляку скривилась, коли Аліса безцеремонно схопила мою ліву руку — і потім так само швидко її відпустила.
— Ой. Я ж бачила, як він надіває тобі… Я що, щось проґавила? — запитала вона. На секунду, звівши брову, вона зосередилась — і вже за мить сама відповіла на власні запитання. — Ні, весілля ж досі в силі?
— Белла має проблеми з прикрасами, — пояснив Едвард.
— Що, ще один діамант? Гадаю, на каблучці їх достатньо, але я бачу, що один він уже…
— Досить, Алісо! — Едвард нагло обірвав її. Те, як він на неї подивився… він знов був схожий на вампіра. — Ми поспішаємо.
— Я щось не зрозуміла. Що там було про діаманти? — спитала я.
— Ми поговоримо про це пізніше, — промовила Аліса. — Едвард має рацію, вам ліпше поквапитись. Вам іще потрібно приготувати пастки і поставити намет до того, як почнеться негода, — вона насупилась, і її обличчя зробилось стурбованим, навіть знервованим. — Белло, не забудь куртку. Буде дуже холодно, зовсім не по сезону.