Едвард важко зітхнув.
— Тримай себе в руках, — пробурмотіла я, притискаючись обличчям до його плеча. Він знов здригнувся, коли я доторкнулась до нього своєю холодною шкірою, і я посміхнулась з легеньким мстивим задоволенням.
Всередині спального мішка вже було тепло і затишно. Здавалося, що тепло Джейкобового тіла розливається зусібіч, мабуть, тому що його було дуже багато. Я скинула взуття і притисла пальці до його ніг. Він злегка підстрибнув, а потім нахилив голову і притулився до мого заціпенілого вуха.
Я помітила, що шкіра Джейкоба пахне якимись лісовими, мускусними пахощами, це давало відчуття, що я опинилась посеред лісу. Це було приємно. Мені стало цікаво: може, Каллени і квілеути підтримують всю цю гру з запахами лише через упередження? І ті, і ті, як на мене, пахли приємно.
Завірюха завивала й атакувала намет, як поранений звір, але тепер мене це не хвилювало. Джейкоб не міг замерзнути, і я поряд із ним також. До того ж я була і виснажена хвилюванням про все на світі, і втомлена через те, що вже пізня ніч, а я й досі не спала, і через те, що всі мої м’язи страшенно боліли від судом. Моє тіло повільно розслаблялось, відтаюючи шматочок по шматочку, і врешті-решт стало м’яким і безвольним.
— Джейку? — промимрила я сонно. — Можна тебе про щось запитати? Я не намагаюсь покпити з тебе чи щось таке, мені справді цікаво… — це були ті самі слова, що він колись промовив на моїй кухні… як давно це було?
— Звісно, — посміхнувся він, також згадавши.
— Чому ти набагато волохатіший за своїх друзів? Можеш не відповідати, якщо я спитала щось недоречне, — я не мала і гадки про етикет вовкулак, якщо такий узагалі існував.
— Тому що в мене волосся довше, — весело відповів він. Принаймні моє питання його не скривдило. Він хитнув головою, і його нечесане волосся впало мені на щоку, лоскочучи її.
— А-а-а, — я була здивована, але в цьому була певна логіка. То ось чому хлопці коротко стрижуться, коли вступають до зграї! — А чому ти не постригся? Тобі подобається бути кудлатим?
Цього разу він не одразу відповів на моє запитання, а Едвард здавлено розсміявся.
— Вибач, — сказала я, потім позіхнула і продовжила: — Я не хотіла пхати носа не до свого проса. Можеш мені не відповідати.
Джейкоб роздратовано прогарчав.
— А, все одно він тобі розкаже, отже… як тобі сказати… я відрощував волосся, тому що… мені здавалось, що тобі подобається, коли воно довге.
— Он як, — я почувалась ніяково. — Ну… е-е-е… мені і так, і так подобається, Джейку. Не треба було завдавати собі… незручностей.
Він знизав плечима.
— Так вийшло, що сьогодні це дуже навіть зручно, тож не переймайся через це.
Я більше не знала, що сказати. Коли пауза затяглась, мої повіки опустились і склепились, а дихання ставало дедалі повільнішим і спокійнішим.
— Правильно, люба, поспи, — прошепотів Джейкоб.
Я напівусвідомлено задоволено зітхнула.
— Сет прибув, — буркнув до Джейкоба Едвард, і я раптово збагнула, що то було за завивання надворі.
— Чудово. Тепер ти можеш пильнувати все інше, а я поки що нагляну за твоєю дівчиною.
Едвард нічого не відповів, лише роздратовано застогнав.
— Припини, — пробурмотіла я.
Потім стало тихо, принаймні всередині. Ззовні вітер скажено завивав між дерев. Коливання намету заважало мені заснути. Кілки, забиті в землю, сіпались і тремтіли, щоразу висмикуючи мене з забуття, коли я вже майже готова була заснути. Мені було шкода вовченяти — хлопчика, що змушений стирчати там, надворі, під снігом.
Доки я чекала на сон, мої думки були деінде. Ця маленька тепла місцина нагадала мені далекі дні нашої дружби з Джейкобом: я згадала, як він заміняв мені сонячне світло, дарував тепло, яке робило моє порожнє існування сумісним із життям. Вже давно я не думала про Джейка в такому ракурсі, але сьогодні він був поряд і знову мене зігрівав.
— Будь ласка! — прошипів Едвард. — Припини це!
— Що? — пошепотів Джейкоб у відповідь здивованим тоном.
— Чи не міг би ти хоч трохи контролювати свої думки? — низький Едвардів шепіт був розлюченим.
— А хто сказав, що ти повинен їх слухати? — промимрив Джейкоб на свій захист, але вже трохи збентежено. — Забирайся з моєї голови.
— Хотів би я, щоб усе було так просто. Ти навіть не уявляєш, які твої маленькі фантазії гучні. Це схоже на те, ніби ти навмисно стріляєш ними в мене.
— Я спробую приборкати свої думки, — саркастично прошепотів Джейкоб.
Потім вони недовго помовчали.
— Так, — відповів Едвард на беззвучне запитання — він прошепотів слова так тихо, що я ледь могла розібрати, що він каже. — Через це я також ревную.