— Я так і думав, — самовдоволено прошепотів Джейкоб. — Деякі події зрівнюють наші шанси, еге ж?
Едвард усміхнувся.
— Лише у твоїх мріях.
— Ти сам знаєш, що вона досі може змінити свою думку, — уїдливо сказав Джейкоб. — Беручи до уваги все, що я можу їй дати і чого не можеш ти. Та хоча б те, що мені не потрібно її вбивати.
— Спи, Джейкобе, — прошепотів Едвард. — Ти починаєш діяти мені на нерви.
— Гадаю, посплю. Мені тут дуже зручно.
Едвард не відповів.
Я вже занадто занурилась у сон, аби просити їх не говорити про мене, наче я відсутня. Та й узагалі розмова була так схожа на сон, аж я не була насправді впевнена, що не сплю.
— Мабуть, я так і зроблю, — сказав Едвард за якийсь час, відповідаючи на питання, якого я не чула.
— Та чи будеш ти чесним?
— Ти завжди можеш попросити і побачити, — тон Едварда був таким, що я замислилась, чи не проґавила якийсь жарт.
— Що ж, ти бачиш усе, що робиться в моїй голові, тож дозволь мені побачити, що коїться в твоїй: це буде чесно, — озвався Джейкоб.
— У твоїй голові багато питань. На яке з них ти хочеш, щоб я відповів?
— Ревнощі… вони мусять з’їдати тебе. Ти не можеш бути настільки впевненим у собі, як здається на перший погляд. Хіба що ти позбавлений узагалі будь-яких емоцій.
— Звісно, ревнощі з’їдають мене, — погодився Едвард, веселощі зникли з його голосу. — Зараз я відчуваю їх так сильно, що ледь здатен контролювати свій голос. Коли вона далеко від мене, з тобою, і я її не бачу, вони стають іще дужчими.
— Ти думаєш про це весь час? — прошепотів Джейкоб.
— І так, і ні, — відповів Едвард — видно було, що він налаштований відповідати чесно. — Мій мозок працює не зовсім так, як твій. Я можу думати водночас про багато різних речей. Певна річ, це означає, що я завжди думаю про тебе, не знаючи, про що міркує вона, коли вона тиха та задумлива.
Вони обоє трохи помовчали.
— Так, я припускаю, що вона часто думає про тебе, — прошепотів Едвард у відповідь на думки Джейкоба. — Набагато частіше, ніж я б того хотів. Вона переживає, що ти нещасливий. І ти сам це знаєш. І ти це використовуєш.
— Я повинен використовувати все, що у мене є, — пробурмотів Джейкоб. — У мене ж немає тих переваг, які маєш ти: наприклад, вона напевно знає, що кохає тебе.
— Це перевага, — погодився Едвард м’яким голосом.
Джейкоб не відступав.
— Але мене вона також кохає, і ти це знаєш.
Едвард не відповів.
Джейкоб зітхнув.
— Але вона сама цього не знає.
— Нічого не можу сказати, навіть якщо ти і правий.
— Це тебе не турбує? Ти б хотів знати, про що вона думає?
— Так… і знову ні. Їй подобається все так, як є, і хоч іноді це зводить мене з глузду, я віддаю перевагу тому, щоб вона була щаслива.
Вітер рвав намет, розхитуючи його так, ніби під нами був землетрус. Джейкоб обійняв мене, оберігаючи.
— Дякую, — прошепотів Едвард. — Хай як дивно це може прозвучати, але я радий, що ти тут, Джейкобе.
— Ти маєш на увазі — «незважаючи на те, що я б охоче вбив тебе, я радий, що їй тепло», так?
— Це перемир’я не зовсім зручне, правда?
Джейкоб раптово самовдоволено прошепотів:
— Я знав, що ти так само страшенно ревнуєш, як і я.
— Але я не такий бовдур, щоб демонструвати це, як ти. Зрозумій, це тобі не допоможе.
— В тебе більше терпіння, ніж у мене.
— Це логічно. Я мав сто років, щоб навчитися терпінню. Сто років в очікуванні на неї.
— Отже… що примусило тебе почати грати роль гарного терплячого хлопця?
— Коли я побачив, як важко їй зробити свій вибір… І мені не завжди легко себе контролювати. Але я досить вправно умію придушувати… менш цивілізовані почуття, які я відчуваю до тебе майже весь час. Іноді мені здається, що вона бачить мене наскрізь, але я не впевнений.
— Я гадаю, що ти просто хвилюєшся, що, коли ти натиснеш на неї, аби вона зробила вибір, вона може тебе не вибрати.
Едвард відповів не одразу.
— Може, частково, — нарешті вимовив він. — Але зовсім трошки. Кожна людина має сумніви. Здебільшого я хвилювався, що вона може зашкодити собі, намагаючись утекти, щоб побачитись з тобою. Відтоді як я усвідомив, що Белла з тобою більш-менш у безпеці — наскільки взагалі вона може бути у безпеці, — я вирішив, що це ліпше, ніж штовхати її на екстремальні вчинки.
Джейкоб зітхнув.
— Якби я розказав їй усе це, вона б мені ніколи не повірила.
— Я знаю, — озвався Едвард, і це прозвучало, ніби він посміхнувся.