— Ти гадаєш, що знаєш усе, — пробуркотів Джейкоб.
— Я не знаю майбутнього, — відповів Едвард, і раптово його голос став невпевненим.
В розмові запала довга мовчанка.
— Що ти робитимеш, якщо вона передумає? — спитав Джейкоб.
— І цього я не знаю.
Джейкоб тихенько реготнув.
— Намагатимешся мене вбити? — саркастично спитав він, ніби сумніваючись в Едвардових можливостях.
— Ні.
— Чому ні? — тон Джейкоба досі був глузливим.
— Невже ти справді гадаєш, що я зможу завдати їй такого болю?
Джейкоб вагався лише секунду, а потім зітхнув і погодився:
— Так, ти маєш рацію. І я знаю, що це правильно, але іноді…
— Іноді це здається заманливою ідеєю.
Джейкоб притиснув обличчя до спального мішка, щоб приховати сміх.
— Це точно, — нарешті погодився він.
Це був дуже дивний сон. Цікаво, це мені вітер надув те шепотіння? Тільки ось вітер шумів набагато гучніше, ніж годиться для шепотіння…
— А як це? Втратити її? — знов хрипло запитав Джейкоб після паузи, і в тому питанні не було ані крихти глузів. — Як це було, коли ти гадав, що втратив її назавжди? Як ти з цим… упорався?
— Мені дуже важко про це говорити.
Джейкоб чекав.
— Я двічі гадав, що втратив її назавжди.
Кожне слово Едвард вимовляв повільніше, ніж зазвичай.
— Перший раз — коли я думав, що зможу полишити її… це було… майже терпимо. Тому що я вважав, вона скоро забуде мене і все буде так, ніби мене і не було в її житті. Понад шість місяців у мене виходило залишатися осторонь, дотримуватися своєї обіцянки і не втручатися в її життя. Я старався, я боровся, але знав, що не виграю цієї битви з самим собою. Коли-небудь я повернусь… просто щоб перевірити, як вона. Це те, що я сам собі говорив. І якщо я побачу, що вона помірно щаслива… мені хотілось думати, що я зможу піти знову.
Але вона була нещаслива. І мені довелось залишитись. Ось чому їй вдалось переконати мене зостатись із нею завтра. Ти питав, що могло змусити мене відмовитись від битви… а те, що вона знов без потреби пізнала би біль. Вона нагадала мені, як почувалась — і як почуватиметься, коли я піду. Вона жахливо карається через свій учинок, але вона права. Я ніколи не зможу спокутувати свою провину, але ніколи не припиню намагатися.
Джейкоб хвилину мовчав, слухаючи завірюху чи, може, аналізуючи почуте, — я не знала, чому саме.
— А вдруге — коли ти гадав, що вона померла? — грубо прошепотів Джейкоб.
— Так, — відповів Едвард на нове запитання. — Ймовірно, ти відчуватимеш те саме. Через те, як ви сприймаєте нас, можливо, ти більше ніколи не зможеш бачити в ній Беллу. Але вона буде тією, ким хотіла.
— Я не про це питав.
Знов зазвучав голос Едварда, відповідь була жорсткою та швидкою:
— Я не можу тобі пояснити, як я почувався. Для цього не існує слів.
Руки Джейкоба зімкнулись навколо мене.
— Але ти полишив її, тому що не хотів, аби вона ставала кровопивцею. Ти хотів, аби вона залишилась людиною.
Едвард відповів повільно:
— З тієї миті, коли я усвідомив, що кохаю її, я збагнув, що є лише чотири варіанти розгортання подій.
Перший варіант був би для Белли найкращим, якби її почуття до мене не було таким сильним, якби вона змогла мене забути і жити далі. Я б прийняв це, незважаючи на те, що мої почуття до неї не змінилися б. Ти думаєш про мене, як про… живий камінь, міцний та холодний. Це правда. Ми такі, які є, і дуже рідко хтось із нас зазнає справжніх змін. Відтоді як це сталось, відтоді як Белла з’явилась у моєму житті, я змінююсь постійно. І вороття немає…
Другий варіант я вважав за найкращий від самого початку — я хотів залишитися поряд із нею до кінця її людського життя. Це був не дуже вдалий варіант для неї — марнувати своє життя на когось, хто не був навіть людиною, але це була альтернатива, яку я прийняв із найменшими ваганнями. А коли б вона померла, я би знайшов шлях померти також. Шістдесят, сімдесят років, для мене це дуже-дуже короткий проміжок часу, але… А потім я збагнув, що для неї занадто небезпечно жити в безпосередній близькості до мого світу. Здавалося, що всі неприємності, які могли трапитись, трапились. Або нависли над нами… лише очікуючи, щоб усе полетіло шкереберть. Я злякався, що в неї не буде тих шістдесятьох років, якщо вона залишиться поряд зі мною в людській подобі.
Отже я обрав варіант номер три. Який, як ти знаєш, обернувся найгіршою помилкою в моєму довгому житті. Я вирішив вилучити себе з її світу, сподіваючись підштовхнути її до варіанту номер один. Це не спрацювало і ледь не вбило нас обох.