— Є забагато ночей, про які я не знаю, ціле століття не відомих мені ночей.
— Зумисне для тебе зроблю коло пошуку вужчим. Всі мої найкращі ночі трапились відтоді, як я зустрів тебе.
— Справді?
— Так, справді — сподіваюся, що в нас їх іще багато попереду.
Я трохи поміркувала і відповіла:
— Я можу пригадати лише свої найкращі ночі.
— Вони можуть бути однаковими, — підбадьорив він мене.
— Що ж. Це була найперша ніч. Ніч, коли ти залишився у мене.
— Так. Ця ніч входить у мою десятку також. Але ти, певна річ, не можеш пам’ятати моєї улюбленої частини цієї ночі.
— Точно, — згадала я. — Тієї ночі я також базікала уві сні.
— Ага, — погодився Едвард.
Кров прилила мені до обличчя, коли я знову спробувала згадати, що ж таке я могла говорити, перебуваючи в обіймах Джейка. Я не пам’ятала, що мені наснилось і чи взагалі мені щось снилось, тож у мене нічого не вийшло.
— Що я бурмотіла минулої ночі? — прошепотіла я тихіше, ніж раніше.
Він здригнувся замість відповіді, а я поморщилась.
— Все так погано?
— Нічого жахливого ти не казала, — зітхнув він.
— Будь ласка, скажи мені.
— В основному ти промовляла моє ім’я, як завжди.
— Так, це не погано, — обережно погодилась я.
— Вже під ранок ти почала бубоніти якісь нісенітниці, на кшталт: «Джейкоб, мій Джейкоб», — (я чула, як йому боляче, навіть у його шепоті). — І твоєму Джейкобу це дуже подобалось.
Я витягнула шию, намагаючись дотягтись губами до його підборіддя. Я не могла поглянути йому у вічі. Він втупився у стелю намету.
— Вибач, — прошепотіла я. — Просто я так розрізняю.
— Розрізняєш?
— Так, розрізняю доктора Джекіла та містера Гайда[23]. Джейкоба, який мені подобався, і Джейкоба, який дратує мене до біса, — пояснила я.
— Це звучить логічно, — Едвардів голос здавався вже м’якшим. — Розкажи мені про іншу улюблену ніч.
— Політ з Італії додому.
Він насупив брови.
— Хіба ця ніч не входить до переліку твоїх улюблених? — здивувалась я.
— Ні, взагалі-то входить, але я здивований, що вона включена і до твого переліку також. Хіба в тебе не склалось безглуздого враження, що я дію лише з почуття провини і збираюсь утекти, тільки-но відчиняться двері літака?
— Так, склалось, — посміхнулась я. — Але ти ж був там, зі мною. Він поцілував моє волосся.
— Ти кохаєш мене більше, ніж я на те заслуговую.
Я засміялась від безглуздості його ідеї — як можна було кохати його менше?
— А наступна ніч — ніч після повернення з Італії, — продовжила я розповідати.
— Так, вона також у моєму списку. Ти була така кумедна.
— Кумедна? — засмутилась я.
— Я не міг навіть уявити, що твої сни настільки яскраві. В мене виникли труднощі, щоб переконати тебе, що ти вже прокинулась.
— Я й досі не впевнена, — пробурмотіла я. — Ти завжди мені здаєшся більше сном, ніж реальністю. А тепер розкажи мені ти про якусь зі своїх ночей. Я вже вгадала ніч, яка в тебе на першому місці?
— Ні. На першому місці в мене та, що була два дні тому, коли ти нарешті погодилась вийти за мене заміж.
Я скривилась.
— Бачу, в твій перелік вона не входить.
Я згадала, як він мене цілував, і консенсус, якого ми досягли, і змінила свою думку.
— Чому ж, входить. Але з певними застереженнями. Я не розумію, чому це настільки для тебе важливо. Я вже і так навіки твоя.
— Через сто років, коли ти наберешся досить досвіду, щоб справді оцінити мою відповідь, я тобі все поясню.
— Я нагадаю тобі про це через сто років.
— Тобі вже не холодно? — раптово запитав він.
— Ні, все гаразд, — запевнила я його. — А що?
Перш ніж він встиг відповісти, тиша ззовні намету була розірвана пронизливим виттям, повним болю. Звук відбився від голої поверхні скель і луною розлився у повітрі, здавалось, він лунає зусібіч.
Виття увірвалось у мій мозок, наче торнадо, одночасно знайоме і незнайоме. Незнайоме, тому що я ніколи до того не чула зойку, повного такої муки. А знайоме, тому що я впізнала голос одразу, і зрозуміла значення того крику, ніби зойкнула сама. І те, що Джейкоб був не в людській подобі, не мало жодного значення. Перекладу я не потребувала.
Джейкоб був поряд. Джейкоб чув кожне слово, яке ми казали. Джейкоб був ув агонії.
Виття перетворилось на якесь специфічне булькаюче схлипування, а потім знов стало тихо.
Я не чула його беззвучної втечі, але відчувала її, відчувала Джейкову відсутність, якої не помітила раніше, порожній простір, що залишився по ньому.
— А те, що твій обігрівач уже відпрацював свій ліміт, — тихо відповів Едвард. — Перемир’ю кінець, — додав він так тихо, що я навіть не впевнена, чи він справді це сказав.
23
Дві подоби, хороша та погана, в одній людині (походить від оповідання Р. Л. Стівенсона «Химерна історія доктора Джекіла та містера Гайда»).