— Джейкоб слухав, — прошепотіла я. Це не було запитання.
— Так.
— Ти знав.
— Так.
Я дивилась у нікуди і не бачила нічого.
— Я ніколи не обіцяв, що боротимуся за тебе чесно, — тихо нагадав він мені. — До того ж він має право знати.
Я схилила голову на руки.
— Ти сердишся на мене? — спитав він.
— Не на тебе, — прошепотіла я. — На себе.
— Не мучся, — попросив Едвард.
— Так, — гірко погодилась я, — мені слід зберегти енергію, щоб покатувати Джейкоба ще трохи. Я не хочу, щоб залишилась хоч маленька частинка його, якій я не завдала болю.
— Він знав, що робить.
— Ти гадаєш, це має значення? — я намагалась прокліпати сльози, і їх було легко почути в моєму голосі. — Гадаєш, мене хвилює те, чи було це чесно, чи що його відповідно попереджали? Я завдаю йому болю. Щоразу, коли я поряд, йому знову і знову боляче, — мій голос ставав гучнішим, переходив в істерику. — Я — огидне чудовисько.
Едвард міцно мене обійняв.
— Ні, ти не така.
— Така! Що зі мною не так? — я спробувала вирватись із його обіймів, і він відпустив мене. — Я повинна піти і знайти його.
— Белло, він уже дуже далеко, до того ж надворі холодно.
— Байдуже. Я не можу просто тут сидіти, — я скинула Джейкобову куртку, всунула ноги у черевики і незграбно поповзла до дверей, бо мої ноги зціпеніли. — Я повинна, повинна… — я не знала, як закінчити речення, не знала, що діяти, але розстебнула блискавку намету і вилізла на яскравий морозний ранок.
Там було менше снігу, ніж повинно було залишитись після завірюхи, що лютувала вчора уночі. Можливо, його частково здув дужий вітер, а частково він розтанув на сонці, що зараз яскраво світило низько на південному сході, відбиваючись від залишків снігу, і боляче світило в мої непристосовані очі. Холодне повітря досі кусалося, але було тихо і безвітряно, погода ставала більш відповідною сезону, коли сонце почало підніматися.
Сет Клірвотер скрутився калачиком на скирті сухих гілок у тіні величезної ялини, морда лежала на лапах. Його пісочне хутро було майже непомітним на тлі засохлих гілок, але я бачила, як яскравий сніг відбивається в його очах. Він дивився на мене, як мені здалось, зі звинуваченням.
Я знала, що Едвард іде за мною, коли спотикаючись рушила в напрямку лісу. Я не могла його чути, але сонце відбивалось від його шкіри, і навколо мене мерехтіло безліч блискучих веселок. Едвард не намагався мене зупинити, доки я не опинилася за кілька кроків від лісових тіней.
Він узяв мене за лівий зап’ясток і проігнорував мої спроби звільнитися.
— Ти не можеш піти за ним. Не сьогодні. Вже майже час. І якщо ти заблукаєш, це нікому не допоможе.
Я вивернула зап’ясток, марно намагаючись вивільнитися.
— Белло, мені шкода, — шепнув він. — Вибач, що я це зробив.
— Ти нічого не зробив. Це все моя провина. Я зробила це. Я все зробила неправильно. Я б могла… Коли він… Мені потрібно було… Я… Я… — я почала схлипувати.
— Белло, Белло!
Едвардові руки пригорнули мене, мої сльози замочили йому сорочку.
— Мені варто було… сказати йому… я повинна була… сказати… — (Що? Що могло б усе виправити?) — Він не повинен був… піти так.
— Хочеш, я спробую повернути його назад, щоб ви могли поговорити? Ще залишилось трохи часу, — прошепотів Едвард, ховаючи біль у голосі.
Я кивнула йому в груди, боячись побачити його обличчя.
— Залишайся біля намету. Я скоро повернусь.
Його руки зникли. Він щез так швидко, що коли за секунду я підняла очі, його вже не було. Я була сама.
Нові ридання вихопилися з моїх грудей. Я робила боляче сьогодні всім. Чи є в цьому світі щось, чого я б торкнулась і не зіпсувала?
Не знаю, чому це мене зараз так сильно вражало. Я чудово усвідомлювала, що колись це неодмінно станеться. Але Джейкоб ніколи не реагував на це так бурхливо, ніколи не втрачав самовладання і тим паче не показував усієї глибини свого болю. Звук його муки і досі лунав у мене всередині, катуючи мене. Але поряд був і інший біль. Біль, який перевершував той, що за Джейкоба. Біль від того, що я ображаю почуття Едварда. Тим, що не можу холоднокровно відпустити Джейкоба, знаючи, що це буде єдине правильне рішення, одне-єдине.
Я була егоїсткою, від якої самі нещастя. Я мучила тих, кого люблю. Я була, як Кеті з «Буремного Перевалу», тільки моє право вибору було набагато кращим за її, ніхто з моїх хлопців не був злим, ніхто з них не був слабким. І ось я сиділа, плакала і не робила нічого, щоб виправити ситуацію. Просто як Кеті.