— Аліса така маленька, — простогнала я.
Він усміхнувся.
— Це, певна річ, могло би бути проблемою… якби хтось був здатен її зловити.
Сет почав скімлити.
— Що не так? — стурбовано поцікавилась я.
— Просто він роздратований тим, що стирчить тут із нами. Він знає, що зграя прислала його сюди, подалі від баталії, аби захистити. А в нього аж п’яти сверблять — так хочеться приєднатися до них.
Я сердито подивилась у бік Сета.
— Перволітки натрапили на кінець сліду, він вплинув на них, ніби заклинання, Джаспер — просто геній. Вони занюхали запах тих, хто на галявині, і розділяються на дві групи. Все саме так, як казала Аліса, — шепотів Едвард, його погляд був десь далеко. — Сем веде нас навкруги, щоб улаштувати засідку… — Едвард був такий зосереджений на тому, що слухає, аж навіть ужив множину на позначення зграї.
Раптово він поглянув на мене.
— Дихай, Белло.
Я спробувала зробити те, що він просить. Я чула Сетове важке сáпання за стіною намету і силкувалась пристосувати свої легені до такого ж ритму, щоб збалансувати дихання.
— Перша група вже на галявині. Ми чуємо звуки битви.
Я стисла зуби.
Едвард засміявся.
— Ми чуємо Еммета, він гарно розважається.
Я знову примусила себе підлаштуватися під дихання Сета.
— Наближається друга група, вони поки що не звертають на нас уваги. Вони нас не чують.
Едвард заричав.
— Що там? — видихнула я.
— Вони говорять про тебе, — його зуби стиснулися. — Вони мають упевнитися, що ти не втечеш… Чудовий хід, Лі! М-м-м, а вона швидко рухається, — схвально прошепотів Едвард. — Один із перволітків напав на наш слід, а вона вклала його навіть перш, ніж він устиг розвернутися. Сем допомагає їй покінчити з ним. Обидві сторони роблять маневри для відвернення уваги… Ні, дозволь Сему керувати. Тримайтесь осторонь, — бубонів він. — Розділіть їх, не дайте їм захищати спини одне одного.
Сет жалібно заскиглив.
— Так уже краще, женіть їх на галявину, — схвалив Едвард. Доки він подумки спостерігав за битвою, його тіло неусвідомлено рухалось, виконуючи ті рухи, які б він робив, якби був на галявині. Ми й досі трималися за руки. Я переплела свої пальці з його. Принаймні він був не там.
Раптова відсутність звуку була єдиним попередженням.
Сетове сáпання стихло, й оскільки я дихала з ним у такт, то миттю це помітила.
Я також припинила дихати, занадто налякана, щоб примусити свої легені працювати, коли збагнула: щось спонукало Едварда застигнути, перетворившись на льодяну скульптуру переді мною.
О ні. Ні. Ні!
Кого ми загубили? Їхнього чи нашого? Все через мене, це я в усьому винна.
Так швидко, що я навіть не встигла усвідомити, що саме сталося, я стояла на ногах, а намет, роздертий на шматки, лежав навколо. Едвард розірвав його, щоб вийти назовні? Навіщо? Я вражено мружилась від яскравого світла. Я бачила тільки Сета, він стояв поряд із нами, його голова була всього за кілька дюймів від Едвардової. Одну безкінечну секунду вони пильно дивились один на одного з абсолютною увагою. Сонце відбивалось від шкіри Едварда, і сонячні зайчики блискотіли у Сетовому хутрі. А потім Едвард наполегливо прошепотів:
— Біжи, Сете!
Величезний вовк розвернувся і щез у тінях дерев.
Минуло заледве дві секунди? Мені вони видались годинами. Я була страшенно налякана, аж до нудоти, тим, що на галявині щось пішло не так. Я розтулила рота — вимагати у Едварда, щоб він негайно ж відніс мене туди. Їм був потрібен він, і їм потрібна була я. Якщо доведеться сплисти кров’ю, аби когось урятувати, я це зроблю. Я помру заради цього, як третя дружина. В мене немає срібного кинджала в руці, але я знайду спосіб і без нього…
Перш ніж я встигла промовити хоч склад, я відчула, як мене підкинуло у повітря. Але Едвардові руки мене не відпускали, він просто посунув мене, так швидко, що відчуття було таке, ніби я падаю.
Я огляділась і зрозуміла, що спиною притиснута до стрімчастої скелі. Едвард стояв переді мною, зайнявши стійку, яку я одразу ж упізнала.
В моїй голові розлилось полегшення, але в той сам час серце впало в п’яти. Я все зрозуміла неправильно.
Полегшення через те, що на галявині все йшло за планом. Жах від того, що критична ситуація була тут.
Едвард тримав захисну позицію — напівзігнувшись, руки злегка витягнуті, — з млосною точністю я одразу ж упізнала ці жести. Скеля за моєю спиною нагадувала давні кам’яні стіни на алеї в Італії, де Едвард так само стояв між мною та гвардійцями Волтурі в чорних мантіях. Щось насувалось на нас.