— Я хотіла допомогти… Сет був поранений…
— Сет просто вдавав, що поранений, Белло. Це була хитрість. А потім ти… — він похитав головою, не в змозі закінчити речення. — Сет не міг бачити, що ти робиш, тож мені довелось утрутитись. Тепер він трохи незадоволений, бо не може похвалитися, що вбив вампіра самотужки.
— Сет… прикидався?
Едвард суворо кивнув.
— Ох.
Ми обоє поглянули на Сета, який старанно нас ігнорував, пильно вдивляючись у полум’я. Кожна волосинка його хутра випромінювала самовдоволення.
— Ну, я ж цього не знала, — промовила я на свій захист. — Вельми непросто, хочу я тобі сказати, буди єдиною безпорадною особою у вашій компанії. Почекай-но, ось я стану вурдалаком! Наступного разу я більше не сидітиму на лаві запасних.
Дюжина емоцій прокотилась по обличчю Едварда, перш ніж на ньому застиг розважливий вираз.
— Наступного разу? Ти скоро передбачаєш нову війну?
— З моїм щастям? Хто знає.
Він закотив очі, але я бачила, що він також шуткує — полегшення робило нас обох легковажними. Все скінчилось. А може?…
— Постривай-но. Хіба ти до цього нічого не говорив?…
Я здригнулась, згадуючи, що сáме трапилось перед цим… Що там я збиралася сказати Джейкобу? Моє розбите серце стиснулось від пекучого болю. Було важко, майже неможливо повірити в те, що найважча частина дня була не позаду, а попереду — і я вирішила бути сильною.
— …про ускладнення? А також про те, що Аліса повинна була уточнити розклад для Сема. Ти сказав, щось наближається. Що саме наближається?
Едвард швидко зиркнув на Сета, вони обмінялись важкими поглядами.
— Ну? — наполягала я.
— Нічого страшного, чесно, — швидко відповів Едвард. — Але нам потрібно дотримуватись плану…
Він почав умощувати мене на звичайне місце в нього за спиною, але я зноровилася та злізла.
— Нічого страшного… це дрібниці, — Едвард узяв моє обличчя в долоні. — В нас є лише одна хвилина, але не панікуй, гаразд? Я ж тобі вже казав, що не треба боятися. Будь ласка, вір мені.
Я кивнула, намагаючись приховати жах, що раптово накотився на мене, — скільки ще я зможу витримати, перш ніж знепритомнію?
— Не треба боятися. Я зрозуміла.
Буквально на секунду він скривив губи, вирішуючи, що сказати. Потім несподівано обернувся до Сета, так ніби вовк покликав його.
— Що вона робить? — запитав Едвард.
Сет заскавчав, це був неспокійний, стурбований звук. Від нього в мене на голові волосся стало дибки.
А потім на одну довжелезну секунду запала мертва тиша. Нарешті Едвард видихнув.
— Ні! — від простяг руку, мов хапаючи щось невидиме. — Не!..
Судома пройшла по тілу Сета, а його легені вивергли повне страждання та нестерпного болю виття.
В цю-таки мить Едвард упав на коліна, обхопив голову руками, і його обличчя також скривилось від болю.
Я злякалась, збентежено зойкнула та присіла біля нього. Це було безглуздо, але я все одно намагалась відірвати його руки від голови, але мої спітнілі долоні зісковзували з його мармурової шкіри.
— Едварде! Едварде!
Він із видимим зусиллям звів на мене очі та промовив крізь стиснуті зуби:
— Все гаразд. Все буде добре. Це… — він не договорив і знову здригнувся.
— Що з вами коїться? — вигукувала я, доки Сет завивав ув агонії.
— З нами все гаразд. З нами все буде гаразд, — важко промовив Едвард. — Семе… поможи йому…
В той момент, коли він промовив ім’я Сема, я збагнула, що коли він каже «ми», йдеться не про нього та Сета. Ніхто невидимий не збирався їх атакувати. Цього разу критична ситуація була не тут.
Едвард уживав манеру зграї говорити у множині.
Весь мій запас адреналіну вже був вичерпаний. В тілі не лишилося жодної його краплинки. Я почала осідати, але Едвард підхопив мене раніше, ніж я встигла вдаритись об каміння. Тримаючи мене в руках, він підвівся на ноги.
— Сете! — покликав Едвард.
Сет, і досі страждаючи, присів. Здавалося, ніби ось-ось він ладен кинутись у ліс.
— Ні! — суворо промовив Едвард. — Ти помчиш просто додому. Негайно. Так швидко, як тільки можеш!
Сет заскавчав, хитаючи своєю величезною кудлатою головою.
— Сете. Довірся мені.
Велетенський вовк одну довгу секунду пильно дивився у відчайдушні Едвардові очі, а потім присів на лапи і швидко поскакав до лісу, щезаючи, ніби привид.
Тим часом Едвард щільно притиснув мене до грудей, і ось ми вже неслись крізь темний ліс, але в протилежний від вовка бік.
— Едварде, — з мого здавленого горла важко вилітали слова. — Едварде, що трапилось? Що трапилось із Семом? Куди ми прямуємо? Що взагалі коїться?