— Ми повинні повернутися на галявину, — тихо відповів він. — Ми знали, що є велика вірогідність того, що це станеться. Сьогодні рано-вранці у Аліси було видіння, і вона передала інформацію Семові та Сетові. Волтурі вирішили, що час утрутитись.
Волтурі.
Це вже занадто. Мій розум відмовлявся втямити значення цих слів, вдаючи, що взагалі не розуміє мови.
Дерева швидко пролітали повз нас. Едвард біг так швидко, що здавалось, ми стрімко та безконтрольно котимося згори вниз.
— Не панікуй, вони прийшли не по нас. Це просто звичайний візит гвардійців, що контролюють такого роду безлад. Нічого незвичайного чи надважливого, вони просто виконують свою роботу. Певна річ, час свого візиту вони вибрали підозріло ретельно. Це наштовхує мене на думку, що там, в Італії, ніхто б особливо не оплакував, якби членів сім’ї Калленів стало менше через перволітків, — останні слова він вимовив крізь зуби, твердо та байдужливо. — Я напевне знатиму, про що вони думають, коли вони наблизяться до галявини.
— То ось чому ми повертаємось? — прошепотіла я. Чи зможу я все витримати? Образи чорних мантій, що маяли на вітрі, просочилися в мій ледь працюючий мозок, і я спробувала вигнати їх із голови. Межа моєї витривалості наближалась.
— Частково — так. Але в основному через те, що безпечніше для нас тепер буде приєднатися до решти. У Волтурі немає приводу турбувати нас, але… з ними Джейн. Якщо вона дізнається, що ми десь далеко від решти, лише вдвох, це може її спокусити. Як і Вікторія, Джейн може припустити, що я з тобою. Ну і Деметрі, звісно ж, із нею. Він знайде мене, якщо Джейн попросить.
Я не хотіла навіть думати про це ім’я і про цю людину. Але в голові негайно виник образ сліпуче-витонченого дитячого обличчя. З мого горла вихопився дивний здавлений звук.
— Тихо, Белло, тихо. Все буде гаразд. Аліса це бачить.
Аліса бачить? Але… що буде з вовкулаками? Куди поділася зграя?
— А зграя?
— Їм довелося швидко відступити. Волтурі не стали б дотримуватися перемир’я з вовками.
Я відчувала, як пришвидшується моє дихання, але не могла його контролювати. І почала задихатися.
— Клянуся тобі, Белло, з ними все буде гаразд, — пообіцяв Едвард. — Волтурі не розрізнять їхнього запаху, вони не зрозуміють, що там були вовкулаки. З цим видом вони не стикались. Зі зграєю все буде гаразд.
Його пояснення не вельми мене заспокоїли. Моє зосередження розсипалося на друзки через мої власні страхи і купу запитань.
Із нами буде все гаразд, — сказав він мені до цього… але Сет, він так вив від болю… й Едвард уникнув відповіді на моє перше запитання, відвернувши увагу розповіддю про Волтурі…
Я вже майже втратила свідомість, ледь тримаючись за Едварда кінчиками пальців. Дерева злились в одну суцільну розмиту пляму, що обвивала Едварда жовтувато-зеленими смугами.
— Що трапилось? — знову прошепотіла я. — До того, коли Сет завив од болю? Коли тобі стало зле?
Едвард вагався.
— Едварде! Скажи мені!
— Вже все скінчилось, — прошепотів він. Крізь шум вітру я ледь могла розрізнити сказане. — Вовкулаки не рахували своєї частини перволітків… вони думали, що знищили їх усіх. Аліса, звісно ж, не могла цього бачити…
— Що трапилось?!
— Один із перволітків ховався… Лі знайшла його і, самовпевнена дурепа, намагаючись комусь щось довести… Вона спробувала впоратись із ним самотужки…
— Лі, — повторила я, занадто слабка, щоб приховати полегшення, яке прозвучало в моєму голосі. — З нею все буде гаразд?
— Лі не поранена, — пробурмотів Едвард.
Я пильно дивилась на нього, не розуміючи, що він має на увазі.
Семе, допоможи йому, — шепотів Едвард. Йому, не їй.
— Ми вже майже на місці, — промовив він, подивившись на якусь точку на небі.
Автоматично я підвела очі слідом за його. І побачила тільки темно-пурпурову хмару, що висіла низько над деревами. Хмара? Але ж сьогодні було так аномально сонячно… Ні, це не була хмара — це був стовп чорного диму, такий самий, як і на нашій маленькі галявинці.
— Едварде, — промовила я майже нерозбірливо. — Едварде, хтось поранений.
Я чула агонію Сета й бачила муку на обличчі Едварда.
— Так, — прошепотів він.
— Хто? — спитала я, незважаючи на те, що вже знала відповідь на своє запитання.
Звісно ж, я знала. Це безсумнівно.
Дерева навколо нас стишували свій рух, ми наближались до місця призначення.
Едвард довго мовчав, перш ніж відповісти мені.
— Джейкоб, — нарешті почула я.