Я змогла лише коротко кивнути і прошепотіти:
— Ну певна річ.
А потім я скотилась у прірву, за край якої чіплялась увесь цей час.
Усе навколо забарвилось у чорний колір.
Я почала приходити до тями, відчувши, як мене торкаються чиїсь холодні руки. Рук було більш ніж одна пара. Чиїсь руки тримали мене, чиясь долоня гладила мене по щоці, чиїсь холодні пальці торкались мого чола, і ще чиїсь пальці легенько стискали мій зап’ясток.
Потім я почула голоси. Спочатку це було лише незв’язне бурмотіння, далі вони стали набувати гучності та розбірливості, ніби хтось крутив ручку радіо.
— Карлайле, вона вже п’ять хвилин не приходить до тями, — голос Едварда був схвильованим.
— Вона отямиться, коли буде готова, Едварде, — відповів Карлайл своїм звичним упевненим та спокійним голосом. — Вона забагато пережила сьогодні. Дозволь її мозку захистити себе.
Але мій мозок не захищався. Він потрапив у пастку через те, що біль, який я відчувала, не залишав мене навіть у стані непритомності, біль був часткою моєї темряви.
Я відчувала цілковиту відірваність від свого тіла. Ніби мене зачинили в найдальшому куточку моєї голови, а я загубила важелі управління. Але я нічого не могла з цим поробити. Я тільки могла думати. Мука була занадто сильною. Втекти було неможливо.
Джейкоб.
Джейкоб.
Ні, ні, ні, ні, ні, ні…
— Алісо, скільки в нас залишилось часу? — спитав Едвард, голос його і досі був напруженим. Заспокійливі слова Карлайла не допомогли. Десь здалеку пролунав голос Аліси. Він був набагато обнадійливішим.
— Ще є п’ять хвилин, а Белла розплющить очі за тридцять сім секунд. Я не сумніваюсь, що вона вже зараз нас чує.
— Белло, люба, — це був заспокійливий, м’який голос Есме. — Ти мене чуєш? Ти вже в безпеці, сонечко.
Так. Я була в безпеці. Але хіба тепер це мало значення?
Я відчула, що до мого вуха наблизились холодні губи Едварда — він нашіптував мені слова, які допомагали уникнути тортур, що замкнули мене в моїй власній голові.
— Белло, він житиме. З кожною хвилиною, поки я говорю, Джейкобові Блеку стає дедалі ліпше. З ним усе буде гаразд.
Коли біль та страх трохи вщухли, я збагнула, що повільно починаю відчувати власне тіло. Мої повіки затремтіли.
— Ах, Белло, — зітхнув Едвард із полегшенням і торкнувся губами моїх.
— Едварде, — прошепотіла я.
— Так, я тут.
Я розліпила повіки і подивилась у теплі золоті очі.
— З Джейкобом усе гаразд?
— Так, — запевнив він мене.
Я пильно гляділа на нього, намагаючись знайти бодай найменшу ознаку того, що він лише хоче мене заспокоїти, але його очі були чесними, як у дитини.
— Я особисто його оглянув, — промовив Карлайл. Я обернула голову, щоб побачити його обличчя, — Карлайл стояв зовсім поруч. Його вираз був серйозним, але в той сам час переконливим. Карлайл не давав приводу поставити під сумнів свої слова.
— Джейкобовому життю нічого не загрожує. Ушкодження були серйозними, але рани гояться з неймовірною швидкістю; незважаючи на це, йому знадобиться ще кілька днів, перш ніж він зможе повернутися до свого звичайного способу життя, навіть якщо відновлення не сповільниться. Тільки-но ми закінчимо наші справи тут, я зроблю все, що зможу, аби вилікувати Джейкоба. Зараз Сем намагається допомогти йому перекинутись назад у людську подобу. Це полегшить огляд, — Карлайл злегка посміхнувся. — Бо ж я ніколи не вчився у ветеринарній школі.
— Що з ним трапилось? — прошепотіла я. — Наскільки тяжкі ушкодження?
Обличчя Карлайла знову стало серйозним.
— Вовчиця була в біді…
— Лі, — видихнула я.
— Так. Він відштовхнув її, але сам не встиг захиститися. Перволіток схопив його обома руками. Більшість кісток із правого боку були роздроблені.
Я здригнулася.
— Сем і Пол наспіли вчасно. Коли вони доправили Джейкоба в Ла-Пуш, його стан уже почав поліпшуватись.
— Він зможе цілком одужати? — запитала я.
— Так, Белло. В нього навіть шрамів не залишиться.
Я зробила глибокий вдих.
— Три хвилини, — тихо промовила Аліса.
Я з величезним зусиллям спробувала стати вертикально. Едвард збагнув, щó я намагаюсь зробити, і допоміг підвестися на ноги.
Я витріщилась на картину, що відкрилась переді мною.
Каллени широким півколом стояли довкруж вогнища. Тепер полум’я було ледь видно, лише густий, чорно-фіолетовий туман, ніби ядуча хмара, навис над яскравою травою. Джаспер стояв найближче до диму, що здавався твердим, — так близько, що на нього падала тінь і тому шкіра не виблискувала так яскраво на сонці, як в інших. Він стояв до мене спиною, плечі були напружені, руки злегка простягнуті вперед. Там, у його тіні, було щось. Щось, над чим він схилився з підозрілою настороженістю…