— Ні, Джейку, ні! Зі мною все добре. Навіть занадто добре. Звичайно ж, він не був на мене розлючений. Хоч мені й хотілось цього!
Його очі розширились від здивування, він дивився на мене із жахом.
— Що?
— Він навіть не сердився на мене, і зовсім не сердився на тебе! Він був таким шляхетним, що від цього я почувалась навіть гірше. Мені було б легше, якби він накричав на мене абощо. Не те щоб я це заслужила… я заслужила навіть гірше, ніж просто лайка. Але все це його не хвилює. Він просто хоче, щоб я була щасливою.
— Він не розлютився? — недовірливо перепитав Джейкоб.
— Ні. Він був… навпаки, добрим до мене.
Джейкоб протягом хвилини дивився на мене, а потім різко насупився.
— Чорт забирай, — прогарчав він.
— Що таке, Джейку? Тобі боляче? — я марно змахнула руками й огляділась у пошуках знеболювального.
— Ні! — буркнув він відразливим тоном. — Я не можу в це повірити! Він не поставив тобі ніякого ультиматуму чи чогось такого?
— Ні, нічого схожого… Що таке з тобою?
Він нахмурився та похитав головою.
— Я ніби розраховував, що він відреагує інакше. Чорт його забирай! Він кращий, ніж я гадав.
Те, як він це промовив, нагадало мені сьогоднішній ранок, коли Едвард висловився про повну відсутність етики у Джейкоба, хоча сам Джейкоб і промовив ці слова з набагато більшою злістю. Це означало, що Джейк і досі сподівався, і досі змагався за мене. Я здригнулась, як від удару ножем.
— Він не грає в жодні ігри, Джейку, — тихо зронила я.
— Закладаюся, що грає. Він грає так само наполегливо, як і я, з тією лише відмінністю, що він знає, що робить, а я ні. Не докоряй мені, тому що він кращий маніпулятор, ніж я, адже я не маю такого досвіду, я ще не прожив достатньо, аби навчитися всяких таких штучок.
— Він мною не маніпулює!
— Маніпулює, ще й як маніпулює! Коли ти вже нарешті прокинешся і зрозумієш, що він не такий бездоганний, яким ти його вважаєш?
— Він хоча б не погрожує мені, що вб’є себе, аби примусити себе поцілувати, — огризнулась я. Не встигла я договорити, як уже страшенно пожалкувала про сказане. — Почекай. Вдай, що ти нічого не почув. Я присягаюсь, я не хотіла казати нічого схожого, не хотіла про це згадувати.
Він глибоко вдихнув і промовив спокійним голосом:
— Чому ні?
— Тому що я прийшла сюди не для того, щоб звинувачувати тебе.
— Втім, — рівно промовив він, — усі твої слова цілком справедливі.
— Джейку, мені байдуже. Я не злюся на тебе.
Він посміхнувся.
— Мені тим паче байдуже. Я знав, що ти пробачиш мене, і я дуже радий, що вчинив так. І вчиню знову. Цим учинком я досяг багато чого. Наприклад, змусив тебе зрозуміти, що ти і справді мене кохаєш. Це було того варте.
— Хіба? Невже це справді краще, ніж якби я залишалась у невіданні?
— А хіба ти не думаєш, що це краще хоча б тому, бо ти просто знатимеш, що саме відчуваєш — аби одного дня це знання неочікувано не звалилось на тебе, коли вже запізно і ти заміжня за вампіром?
Я похитала головою.
— Ні. Я не мала на увазі, що це краще для мене. Я мала на увазі, що такий стан речей був би кращим для тебе. Те, що я тепер знаю, що кохаю тебе… чи робить це твоє життя гіршим або кращим? Все одно ж нічого не змінилось. Може, для тебе було б ліпше, може, легше, якби я ніколи ні про що не дізналась?
Він відреагував на моє запитання так серйозно, як я і сподівалась: перш ніж відповісти, він ретельно поміркував.
— Так, ліпше, що ти дізналась, — нарешті вирішив він. — Якби ти не була в курсі… Я б усе життя мучився питанням, чи змінила б ти своє рішення, якби про все дізналася. Тепер я знаю: я зробив усе, що від мене залежало, — він дихав нерівно і заплющив очі.
Цього разу я не противилась, просто не могла противитись бажанню заспокоїти його. Я перетнула кімнату навскоси й уклякнула біля його голови. Сідати на ліжко я побоялась — раптом я штовхну його і Джейку буде боляче, а нахилилась і торкнулась чолом його щоки.
Джейкоб зітхнув і поклав руку на моє волосся.
— Джейку, мені так шкода.
— Я завжди знав, що хочу забагато. Ти ні в чому не винна.
— І ти також, — простогнала я. — Будь ласка.
Він відсторонився, щоб поглянути на мене.
— Що?
— Це моя провина. І мені вже так набридло, коли всі кажуть, що я тут ні до чого.
Він вишкірився. Але очі залишились серйозними.
— Хочеш, щоб я оголосив тобі догану?
— Взагалі-то… так, хочу.
Джейк піджав губи, міркуючи, наскільки серйозно я кажу. На його обличчі швидко загорілась посмішка, але миттю змінилась найпохмурішим виразом обличчя.