Але сил вистачило лише на те, щоб придушити схлипування, але не припинити їх зовсім. Сльози продовжували струмочками котитися по щоках. Я не знала, що мені зробити, аби вгамувати їх, і вже навіть полишила спроби.
— Чекай мене нагорі, — прошепотіла я, коли ми під’їхати додому.
Едвард на хвилинку пригорнув мене і зник.
Щойно зайшовши в будинок, я попрямувала одразу до сходів.
— Белло, — покликав мене Чарлі зі свого звичного місця на дивані, коли я проходила повз вітальню.
Не кажучи ані слова, я обернулась до нього. Його очі розширились, і він підхопився на ноги.
— Що трапилось? Щось із Джейкобом? — стривожено запитав він.
Я роздратовано похитала головою, намагаючись впоратись із голосом.
— З ним усе гаразд, усе гаразд, — запевнила я Чарлі, і мій голос звучав тихо та хрипло.
З Джейкобом і справді все було гаразд, принаймні фізично, а саме про це Чарлі зараз і хвилювався.
— Тоді що трапилось? — він схопив мене за плечі, в його широко розплющених очах і досі читалась тривога. — Що з тобою трапилось?
Мабуть, я мала гірший вигляд, ніж мені здавалось.
— Нічого, тату. Я… просто поговорила з Джейкобом про… деякі речі. Це було важко. Але зі мною все гаразд.
Його тривога почала стихати, їй на зміну прийшов осуд.
— Це справді був найкращий час для таких розмов? — спитав він.
— Мабуть, ні, тату, але в мене не було іншого вибору — і прийшов час його робити… Іноді трапляється так, що досягти компромісу неможливо.
Він повільно похитав головою.
— Як він тримався?
Я не відповіла.
Чарлі з хвилину дивився мені в очі, а потім кивнув.
Вираз мого обличчя був красномовнішим, ніж будь-яка відповідь.
— Сподіваюсь, ти не зашкодила його одужанню.
— Він борець, він упорається, — пробурмотіла я.
Чарлі зітхнув.
Я відчувала, як мій самоконтроль тане.
— Я буду в своїй кімнаті, — сказала я Чарлі, звільняючись від його обіймів.
— Гаразд, — погодився він. Мабуть, побачив, як у моїх очах набрякають вологі краплі. Нічого не лякало Чарлі більше за мої сльози.
Засліплена сльозами, я рушила нагору. Тільки-но я опинилась у своїй кімнаті, то одразу схопилась за защіпку браслета, намагаючись розстібнути її тремтячими пальцями.
— Ні, Белло, — прошепотів Едвард, беручи мене за руку. — Не треба. Це частинка тебе.
Він ніжно пригорнув мене, і сльози з новою силою заструмили з очей.
Мені здавалось, що цей довжелезний день усе видовжується, і видовжується, і видовжується. Цікаво, він узагалі коли-небудь скінчиться?
Але незважаючи на те, що ніч тяглась також безжально повільно, це не була найгірша ніч мого життя. Вона принесла мені заспокоєння. До того ж я була не сама, і це була найбільша для мене втіха.
Страх Чарлі перед емоційним вибухом утримував його від перевірок. Незважаючи на те, що я поводилася тихо, гадаю, що сьогодні йому також не вдалось заснути.
Сьогодні вночі, обертаючись назад, я з нестерпною ясністю усвідомила всю свою непередбачливість. Я бачила кожну свою помилку, найменші подробиці болю та образ, що сама завдала. Я усвідомила їх усі, маленькі й великі. Весь біль, що я заподіяла Джейкобу, всі образи, яких я завдала Едварду, — все звалилося в одну купу, від якої я не могла відкараскатись чи пройти повз.
Я зрозуміла, що помилялась, порівнюючи їх двох із магнітами. Це не Едварда та Джейкоба я намагалась з’єднати в одне. Це були дві мої половинки — Белла Едварда ти Белла Джейкоба. Але існувати разом вони не можуть, і мені не варто було намагатись їх поєднати.
Я завдала їм обом стільки болю!
Сьогодні вночі я згадала обіцянку, яку дала сама собі вранці: що Едвард ніколи більше не побачить сліз, які я проливаю за Джейкобом Блеком. Від цієї думки в мене почалась істерика, яка налякала Едварда ще більше, ніж мої невтішні ридання. Але, вичерпавшись, істерика скоро припинилась.
Едвард майже нічого не говорив, він просто лежав поряд зі мною на ліжку і дозволяв псувати його сорочку, яку я безупинно зрошувала своїми гіркими слізьми.
Все тривало довше, ніж я очікувала. Маленькій зламаній частинці мене було потрібно чимало часу, щоб виплакатись. Аж ось усе скінчилось. Нарешті я заспокоїлась і заснула, спустошена та виснажена. Але забуття не принесло мені полегшення від болю, це було більше схоже на заціпеніння, млявий спокій, який зазвичай спричиняється дією ліків. І хоч таке забуття зробило моє існування трохи менш болючим, але біль усе одно залишився, навіки оселившись десь глибоко всередині мене. Я знала про це навіть уві сні, і мій біль допоміг мені наважитись на те, що я і так повинна була зробити.