Мені знадобилося зробити кілька глибоких вдихів. «Все що завгодно, аби вона була щаслива», — промовила я сама до себе.
— Чому б і ні?
Аліса самовдоволено всміхнулась.
— Гм, Алісо, — промовила я, силкуючись, щоб мій голос звучав цілком буденно, — коли це ти встигла дістати для мене сукню?
Мабуть, мені не варто було цього казати. Едвард стиснув мою руку.
Аліса вже зайшла в дім і прямувала до сходів.
— Такі справи, Белло, забирають купу часу, — почала вона пояснювати. Відповідала вона якось… ухильно. — Я маю на увазі, що я, звісно, не була впевнена, що все вийде саме так, але деяка вірогідність все ж існувала…
— Коли? — спитала я знову.
— Розумієш, у Перейн Брюєра потрібно записуватись у чергу, — відповіла вона, захищаючись. — Шедеври з тканини не виникають за одну ніч. Якби я не подбала про це заздалегідь, тобі б довелося вдягнути якусь гидоту!
Схоже, що конкретної відповіді я не отримаю.
— У Пер… кого?
— Він не дуже відомий дизайнер, Белло, тож не треба галасувати. Він пообіцяв допомогти, тим паче він саме спеціалізується на тому, що нам потрібно.
— А я і не збиралась галасувати.
— Справді? — вона підозріло подивилась на моє спокійне обличчя.
Коли ми увійшли, вона обернулась до Едварда і промовила:
— Ти — геть.
— Чому? — поцікавилась я.
— Белло, — простогнала Аліса. — Ти ж знаєш правила. Нареченому не дозволено бачити сукню до дня весілля.
Я ще раз глибоко вдихнула.
— Для мене це не має жодного значення. І ти ж сама чудово знаєш, що він її вже бачив — у тебе в голові. Але якщо ти хочеш, щоб усе було за правилами…
Вона виштовхала Едварда за двері. Але він на Алісу навіть не глянув, його очі були сфокусовані на мені, в них була тривога, він боявся залишати мене саму.
Я кивнула, сподіваючись, що вираз мого обличчя достатньо спокійний, аби переконати його в тому, що з Алісою я не пропаду.
Аліса зачинила двері просто перед його носом.
— Ось і добре! — пробурмотіла вона. — Ходімо.
Вона схопила мене за зап’ясток і потягла до гардеробної, що була більшою за всю мою кімнату. Вона провела мене в дальній куток, де окремо від решти одягу висів довгий білий чохол.
Вона розстібнула блискавку одним швидким рухом, а потім обережно зняла чохол із вішака. Потім зробила крок назад, підтримуючи сукню ззаду, зовсім як продавець у дорогій крамниці.
— Ну як? — спитала вона, затамовуючи подих.
Я довго оцінювально дивилась на сукню, трохи граючи на нервах Аліси. На її обличчі з’явилось занепокоєння.
— Ах! — промовила я, посміхаючись і дозволяючи їй розслабитись. — Бачу, бачу.
— Ну, що ти думаєш? — вимагала вона відповіді.
А в мене перед очима постало видіння Енн із Зелених Дахів.
— Звісно ж, вона чудова. Без питань. Ти просто геній.
Вона вишкірилась.
— Я знаю.
— Фасон тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року? — припустила я.
— Щось схоже на те, — стверджувально кивнула вона. — Дещо зроблено за моїми ескізами, наприклад, шлейф та вуаль… — пояснювала Аліса, торкаючись білого атлáсу. — Мереживо вінтажне. Тобі подобається?
— Сукня дуже гарна. Йому сподобається.
— Але вона повинна подобатись тобі, хіба не так? — наполягала вона.
— Мені також вона подобається, Алісо. Це саме те, що мені потрібно. Я впевнена, що ти організуєш чудове весілля… якщо триматимеш себе в руках.
Вона засяяла.
— А можна побачити твою сукню? — спитала я.
Вона заморгала, а задоволений вираз її обличчя побляк.
— Ти хіба не замовила одразу і сукню для дружки нареченої? Я не хотіла б, щоб на моєму весіллі ти була вдягнута в якусь гидоту, — і я здригнулась від удаваного жаху.
Вона кинулась обнімати мене.
— Дякую, Белло!
— Як ти могла цього не передбачити? — піддражнила я її, цілуючи в коротко стрижене волосся. — І яка з тебе після цього ясновидиця!
Аліса пританцьовуючи відійшла від мене, її обличчя осяялось новим спалахом ентузіазму.
— Мені потрібно ще стільки всього зробити! Іди, прогуляйся з Едвардом. А мені час братися до роботи.
Вона стрімко вибігла з кімнати, волаючи: «Есме!» — і десь зникла.
А я рушила сходами вниз. Едвард чекав на мене в холі, спершись на стіну, обшиту деревом.
— Це було дуже-дуже мило з твого боку, — сказав він.
— Схоже, що вона щаслива, — погодилась я.
Він торкнувся мого обличчя, його очі стали темними, він довго й пильно дивився на мене, адже минуло чимало часу потому, як ми розлучились.
— Давай утечемо, — запропонував він. — Ходімо на нашу галявину.