Як і всі у зграї, Лі знала все. Вона знала, чому я прийшов сюди — на самий край землі, неба і моря. Щоб побути наодинці з собою. Вона знала, що це все, чого я хочу. Просто побути на самоті.
Але все одно Лі вирішила нав’язати мені свою компанію.
Незважаючи на те, що вона мене вже страшенно роздратувала, на якусь коротку секунду я відчув самовдоволення. Але зараз я навіть не думав контролювати свою вдачу. Зараз усе було просто, легко та природно. Червоний туман більше не затьмарював мені очей. Жар більше не пробігав по хребту. Мій голос був абсолютно спокійний, коли я відповів:
— Стрибни зі скелі, Лі, — і показав на одну зі скель під ногами.
— Гей, хлопче, я серйозно, — продовжила вона, не звертаючи уваги на мою забаганку, і незграбно розкинулась на землі поряд зі мною. — Ти собі просто не уявляєш, як мені важко.
— То б і важко? — в мене забрало чимало часу, аби втямити, що вона каже серйозно. — Ти — найегоїстичніша натура в світі, Лі. Мені неприємно руйнувати вигаданий світ, у якому ти живеш, світ, де сонце обертається навколо тебе, тому я не скажу тобі, що мені начхати на те, які в тебе проблеми. Забирайся. Геть.
— Просто подивись хоч на хвильку на все з мого боку, гаразд? — вела вона далі, ніби і не чула, що я їй сказав. Якщо вона збиралась зіпсувати мій настрій — в неї виходило. Я почав сміятися. Сміх чомусь озвався болем у грудях.
— Припини пирхати і зверни нарешті на мене увагу, — огризнулась вона на мене.
— Якщо я вдам, що слухаю тебе, ти заберешся? — відповів я, кидаючи швидкий погляд на її постійно насуплене обличчя. Я навіть не був упевнений, що вона вміє робити інший вираз обличчя.
Я згадав часи, коли Лі мені здавалась гарненькою, навіть вродливою. Це було так давно! Зараз про неї ніхто так не думав. Ніхто, крім Сема.
Мабуть, він ніколи собі не пробачить. Ніби це була його провина, що Лі перетворилась на цю люту гарпію.
Вона розізлилась іще сильніше, наче здогадалась, про що я зараз думаю. Можливо, і справді здогадалась.
— Джейкобе, мене від цього нудить. Джейкобе, ти можеш зрозуміти, як почуваюсь я? Белла Свон мені навіть не подобається. А ти примушуєш мене горювати за цією прихильницею кровопивць, ніби я також у неї закохана. Ти можеш зрозуміти, що це трохи дивно, якщо можна так висловитись! Вчора, наприклад, я мріяла її поцілувати! І що, чорт забирай, я повинна з цим робити?
— А мені не байдуже?
— Я більше не можу витримувати того, що чую в твоїх думках! Негайно забудь про неї! Вона збирається заміж за того виродка. А він збирається перетворити її на одну з них! Час рухатись далі, хлопче.
— Стули пельку, — проричав я.
Відповідати на її слова було помилкою. І я це знав. Я повинен був прикусити язика. Але якщо вона зараз не забереться, вона пошкодує, і сильно пошкодує.
— Все одно, скоріше за все, він її вб’є, — з насмішкою продовжувала Лі. — Всі легенди розповідають, що частіше за все так і відбувається. Люди частіше помирають, ніж стають вурдалаками. Мабуть, похорон буде більш ефектним завершенням цієї історії, ніж весілля. Ха.
Цього разу мені довелося себе стримувати. Я заплющив очі і боровся з теплом, що з’явилось у мене в роті. Намагаючись тримати себе в руках, я спробував вгамувати вогонь, що побіг у мене по хребту, в той час як моє тіло силкувалося розірватись навпіл.
Коли я опанував себе, та кинув на неї злий погляд. Вона дивилась, як дрижання, що прокотилось по всьому моєму тілу, вщухає. Їй було смішно. Пожартувала.
— Якщо ти засмучена і сконфужена через те, що ми різної статі, Лі… — промовив я. Повільно, роблячи акцент на кожному слові. — Як ти гадаєш, чи подобається всім нам дивитись на Сема твоїми очима? Досить того, що Емілія повинна примиритись із твоїм захопленням. А тут іще всі ми, хлопці, важко дихаємо, коли він проходить повз.
Незважаючи на те задоволення, яке я отримав, вимовивши ці слова, я все одно почувався трохи винним, коли побачив, як її обличчя скривилось від почутого.
Вона звелась на ноги, зупинившись лише, щоб плюнути в моєму напрямку, а потім побігла до дерев, вібруючи, як камертон.
Я злісно розсміявся.
— Ти програла.
Сем зітре мене на порох за це, але воно було того варте. Лі мене більше не потурбує. І я зроблю так знову, якщо виникне необхідність.
Але її слова і досі лунали в моєму мозку, роздираючи його на шматки. Біль був такий сильний, що я ледь міг дихати.
Плювати, що Белла обрала когось іншого, не мене. Цей біль був дитячою забавкою. З цим болем я міг би прожити своє нікчемне, занадто довге, вельми розтягнуте життя.