Він говорив наче сам до себе, роздивляючись деталь двигуна мого пікапа, яку продовжував крутити в руках.
— Але це малоймовірно, оскільки я без проблем можу читати їхні думки. Думки Блеків принаймні. Карлайл припустив, що це так на їхні життя впливає трансформація, яка є радше безумовною реакцією організму, аніж свідомим рішенням. Цілком непередбачувана, вона їх докорінно змінює. У той момент, коли вони переходять з однієї форми до іншої, вони перестають, по суті, взагалі існувати. Вони випадають із майбутнього…
Я слухала його роздуми, не зронивши ані пари з вуст.
— До ранку я полагоджу твою машину, щоб ти могла поїхати до школи сама, якщо забажаєш, — запевнив він мене за хвилину.
Міцно стиснувши губи, я витягла ключі й манірно вийшла з пікапа.
— Якщо ти не хочеш мене бачити сьогодні вночі, зачини вікно. Я зрозумію, — прошепотів він, перш ніж я грюкнула дверцятами.
Я влетіла в будинок, грюкнувши також і вхідними дверима.
— Що сталося? — запитав Чарлі з крісла.
— Машина не заводиться, — буркнула я у відповідь.
— Хочеш, я гляну?
— Ні. Спробую ще раз уранці.
— Хочеш поїхати на моїй машині?
Взагалі мені не дозволялося водити його поліцейський крузер. Напевно, Чарлі відчайдушно хотів, аби я поїхала в Ла-Пуш. Так само відчайдушно, як і я.
— Ні. Я втомилася, — пробурчала я. — На добраніч.
З гуркотом збігши нагору до кімнати, я одразу попрямувала до вікна і різким рухом зачинила його, аж металева рама затріщала і шибки задвигтіли.
Я довго дивилася у темряву, доки скло, яке продовжувало мерехтіти, не заспокоїлося. А потім зітхнула і відчинила вікно якомога ширше.
РОЗДІЛ 3. МОТИВИ
Сонце так глибоко сховалося за хмарами, що було незрозуміло, вечір надворі чи день. Це особливо збивало з пантелику після тривалого перельоту, коли ми прямували разом із сонцем на захід, і нам здавалося, що воно застигло над горизонтом і час зупинився. Я навіть здивувалася, коли дерева поступилися першим будинкам, які свідчили про те, що ми неподалік від дому.
— Ти нічого не говориш, — зазначив Едвард. — Тобі стало недобре в літаку?
— Ні, все гаразд.
— Тобі сумно від розлуки?
— Це радше полегшення, аніж сум.
Поглянувши на мене, він здивовано звів брову. Я знала, що цього разу просити його триматися дороги було безглуздо, ба більше — безпідставно, хоча мені дуже не хотілося цього визнавати.
— Рене у певному сенсі набагато… чутливіша за Чарлі. Мене це дратувало.
Едвард засміявся.
— У твоєї матері надзвичайно цікавий хід думок. Майже дитячий, він робить її дуже проникливою. Вона бачить речі не так, як інші люди.
Прониклива. Це слово гарно пасує до моєї матері — тоді, коли вона звертає на тебе увагу. Проте більшість часу Рене зайнята власним життям, а все інше її не надто цікавить. Але на цих вихідних вона приділила мені достатньо уваги.
Філ був на роботі — команда, яку він тренує, вийшла у фінал, — і ніщо не відвертало уваги Рене від нас з Едвардом. Коли обійми і бурхливі прояви радості від зустрічі лишилися позаду, Рене почала спостерігати. І зрештою в її великих блакитних очах з’явилося здивування, а потім збентеження.
Того ранку ми пішли гуляти по пляжу. Вона захотіла похизуватися принадами свого нового будинку, мабуть, досі сподіваючись, що сонце виманить мене з Форкса. А також їй хотілося поговорити зі мною сам на сам. Влаштувати це було неважко: Едвард вигадав собі термінове завдання по навчанню і цілий день не виходив із дому.
Тепер я знову згадувала цю розмову…
Ми з Рене прогулювались набережною, тримаючись у тіні поодиноких пальмових дерев. Незважаючи на ранню годину, спека стояла задушлива. Повітря було таке важке та вологе, що лише від вдиху та видиху ставало боляче в легенях.
— Белло? — почала моя матір розмову, переводячи погляд із піщаного пляжу на легкі баранці хвиль.
— Що, мамо?
Вона зітхнула, але не наважилася зустрітися зі мною поглядом.
— Я хвилююся…
— Чому? — запитала я, помітно збентежившись. — Я можу чимось допомогти?
— Справа не в мені, — похитала вона головою. — Я хвилююся за тебе… з Едвардом.
Промовивши його ім’я, Рене нарешті зиркнула на мене; її погляд просив вибачення.
— Ох, — зітхнула я, проводжаючи очима пару спортсменів, які, обливаючись потом, пробігли повз нас.
— Ваші стосунки серйозніші, ніж мені здавалося, — вела вона далі.
Зосередившись, я почала згадувати події останніх двох днів. Ми з Едвардом майже не торкалися одне одного — принаймні у її присутності. Невже і Рене також збирається читати мені лекцію про відповідальність? Ну й нехай. Зрештою, це має бути не так, як із Чарлі. З мамою я не почувалася незручно. Та й сама повчала її час від часу протягом останніх десятьох років.