— Ти маєш рацію, — сказав Чарлі. — Це все не просто так, — він постукав виделкою по глейкій суміші. — Я хочу з тобою побалакати.
Я відклала книжку вбік — палітурка була така пошарпана, що сторінки порозсипалися по столу.
— То треба було так і сказати. Він кивнув, насупивши брови.
— Гаразд, наступного разу я це врахую. Я лише подумав, що звільнення від приготування обіду тебе пом’якшить.
Я розсміялася:
— Тобі це вдалося — від твоїх кулінарних здібностей я просто розтанула. Про що буде розмова, тату?
— Про Джейкоба.
Кам’яний вираз застиг у мене на обличчі.
— А що таке? — запитала я, напружившись.
— Спокійно, Білко. Я знаю, ти досі гніваєшся, що він тебе здав, але то був правильний учинок. Він повівся відповідально.
— Відповідально, — повторила я уїдливим тоном, закотивши очі. — Гаразд. То що там із Джейкобом?
Просте буденне запитання відлунило у мене в голові. Що там із Джейкобом? Яке мені до нього діло? До колишнього найкращого друга, який тепер… Хто? Мій ворог? Я зіщулилася.
Несподівано Чарлі з обережністю поглянув на мене:
— Тільки не сердься на мене, гаразд?
— Не сердитися?
— Ну, це і про Едварда також.
Я насторожилася.
Голос Чарлі став різкішим:
— Хіба я не впускаю його до будинку?
— Так, — сказала я. — На короткі проміжки часу. Звичайно, ти міг би і мене іноді випускати надвір, — продовжила я жартівливим тоном, адже те, що мене ув’язнено до кінця навчального року, було мені добре відомо. — Останнім часом я добре поводилася.
— Це саме те, до чого я веду…
Потім обличчя Чарлі розпливлося в усмішці, і його очі засяяли; на мить він здався на двадцять років молодшим. У тій усмішці я побачила проблиск надії і повільно провадила:
— Тату, щось я заплуталася. Ми говоримо про Джейкоба, про Едварда чи про мій домашній арешт?
Усмішка спалахнула знову.
— Про все потроху.
— А який між ними зв’язок? — запитала я обережно.
— Так от, — видихнув він і підняв руки, ніби здаючись. — Гадаю, що тебе можна звільнити достроково за гарну поведінку. Як на підлітка, ти на диво терпляча і ні на що не скаржишся.
Від здивування у мене полізли вгору брови, і я мало не скрикнула від радості:
— Серйозно? Я вільна?
Чому він передумав? Я була впевнена на всі сто, що залишатимусь під домашнім арештом, поки сама не втечу, та й Едвард навряд чи сприяв тому, що Чарлі розчулився…
Чарлі підняв догори палець:
— Умовно.
Ентузіазм розвіявся.
— Чудово, — мовила я, мало не плачучи.
— Белло, це більше прохання, ніж вимога. Ти вільна. Але я сподіваюся, що ти використаєш цю свободу… мудро.
— Що ти маєш на увазі?
Він знову зітхнув.
— Я знаю, ти волієш збувати увесь час із Едвардом…
— Я також проводжу час із Алісою, — випалила я. Для сестри Едварда час був не обмежений погодинно, вона приходила і йшла, коли хотіла. Чарлі був наче пластилін у її вмілих руках.
— Так, це правда, — сказав він, — але ж, Белло, у тебе є ще інші друзі, окрім Калленів. Точніше, були.
Ми подивилися одне одному у вічі.
— Коли ти востаннє говорила з Анжелою Вебер? — кинув він мені.
— В п’ятницю за обідом, — миттю відбила я удар.
Перш ніж Едвард повернувся, мої шкільні знайомі були поділені на дві групи — «добрі» та «злі» — так я їх для себе назвала. Інший варіант — «наші» і «не-наші». До «добрих» належали Анжела, її незмінний хлопець Бен Чейні, а також Майк Ньютон — оці троє великодушно пробачили мої витівки, коли Едвард поїхав. Лорен Меллорі була лихим ядром «не-нашого» табору, і майже всі решта, у тому числі моя перша подруга у Форксі, Джесика Стенлі, здавалося, пристали на її анти-Беллівську пропаганду.
А після повернення Едварда до школи ці два табори розділилися ще чіткіше.
Едвардове повернення дещо похитнуло мою дружбу з Май-ком, проте Анжела з Беном залишалися непохитно вірними. Незважаючи на природну антипатію, більшість людей прихильно ставилися до Калленів, і Анжела незмінно сідала поруч з Алісою щодня за обідом. За декілька тижнів навіть почало здаватися, що вона там непогано почувається. Кожен, хто хоча б раз поспілкувався з Калленами, був від них у захваті.