— У Сема піднялася температура, — Джейкоб знову засміявся. — Семові долоні палали, наче він потримав їх над розжареною плитою.
Джейкоб був так близько, що я відчувала його теплий подих. Невимушеним жестом я підняла руку, аби прибрати його долоню з обличчя, але діткнулася до неї ніжно, щоб не образити його. Він усміхнувся і відхилився назад — моя спроба вдавати безтурботність зазнала невдачі.
— Тоді містер Атеара пішов просто до старійшин, — продовжував розповідь Джейкоб. — Вони лишились єдині, хто знав, хто пам’ятав. Містер Атеара, Біллі та Гаррі бачили перевтілення своїх дідів. Коли Квіл-старший розповів їм про це, вони таємно зустрілися з Семом і все йому пояснили. Коли він усе зрозумів, коли вже був не сам, йому стало легше. Усі знали, що він не єдиний, кого видозмінить повернення Калленів, — Джейкоб промовив це прізвище з неусвідомленою гіркотою, — але решта не досягли ще потрібного віку. Отож Сем чекав, коли й ми приєднаємося до нього…
— Каллени навіть не уявляли, — прошепотіла я, — навіть не здогадувалися, що вовкулаки тут досі існують. Вони не знали, що їх повернення змінить вас.
— Але це не змінює того, що воно нас змінило.
— Не забуваєш нагадувати мені про свій поганий бік.
— Я не маю бути таким самим великодушним, як і ти. Не можуть усі бути мучениками і святими.
— Подорослішай, Джейкобе.
— Якби ж я міг, — промовив він ледь чутно.
Я втупилася в нього здивованими очима, не розуміючи, що він хотів цим сказати.
— Що?
Джейкоб відкашлявся.
— Одна з тих дивних речей, про які я згадував.
— Ти… не можеш… подорослішати? — пролепетала я. — І ти що… не старієш? Це жарт?
— Нє-а, — сказав він, розтягнувши останній звук.
Я відчула, як мені в обличчя ринула кров. Сльози — сльози обурення — наповнили очі, а зуби голосно застукотіли.
— Белло? Що я такого сказав?
Я скочила на ноги. Мої руки стиснулися в кулаки, і все тіло тремтіло.
— Ти. Не. Старієш, — прогарчала я крізь зуби.
Джейкоб легенько смикнув мене за руку, намагаючись посадити.
— Так само, як і всі вовкулаки. Та що з тобою?
— Невже я тут одна, хто старіє? Я старію кожен клятий день! — я майже верещала, здійнявши руки до неба. Якась маленька частинка мене усвідомлювала, що зараз я поводжуся а-ля Чарлі, але цю раціональну часточку майже повністю затьмарила ірраціональна частина. — Ух, дідько! Ну що за життя? Де справедливість?
— Заспокойся, Белло!
— Замовкни, Джейкобе. Просто замовкни! Це так несправедливо!
— Невже ти щойно тупнула ногою? Я гадав, що дівчата таке роблять лише по телевізору.
Я невиразно загарчала.
— Не все так кепсько, як тобі здається. Сядь, я поясню.
— Я постою.
Джейкоб закотив очі під лоба.
— Гаразд. Як хочеш. Але послухай, я також постарію… одного дня.
— Поясни.
Він поплескав по стовбурині. Я ще постояла, надувшись, але потім сіла. Моя істерика згасла так само швидко, як і спалахнула, і достатньо заспокоївшись, я зрозуміла, що поводилась як дурепа.
— Коли ми зможемо це контролювати… — почав пояснювати Джейкоб. — Коли ми зможемо зупинити перевертання на суттєвий проміжок часу, ми знову старітимемо. Але це не просто, — він похитав головою, сповнений сумнівами. — Щоб навчитися аж настільки себе стримувати, потрібно, на мій погляд, дуже багато часу. Навіть Сем іще так не вміє. І звичайно, цьому не дуже сприяє велетенське вурдалацьке кодло, що скрізь тут нипає. Як можна думати про стриманість, коли плем’я потребує захисників? Але тобі через це годі душу рвати, бо все одно я старший за тебе, принаймні фізично.
— Про що ти говориш?
— Тільки поглянь на мене, Білко. Невже мені на вигляд шістнадцять?
Я зміряла поглядом його велетенську статуру, намагаючись бути неупередженою.
— Не зовсім.
— Анітрішки. Тому що коли в нас проявляються вовкулачі гени, ми стаємо дорослими за декілька місяців. За один пекельний сплеск, — він примружив очі. — Фізично мені зараз двадцять п’ять чи близько того. Тож тобі можна не побиватися через те, що ти для мене застара. Принаймні ще сім років.
Двадцять п’ять чи близько того. Думка про це не вкладалася у мене в голові. Але я пам’ятала той сплеск зросту. Я пам’ятала, як Джейкоб стрімко витягнувся і змужнів просто в мене перед очима. Пам’ятала, як він змінювався щодня… У мене запаморочилося в голові.
— Так ти хочеш слухати про Сема чи волієш верещати на мене через те, чого я все одно не можу контролювати?