— Про що ти думаєш? — запитав Джейкоб тихо.
— Про сонце.
— М-м-м. Мило.
— А ти про що думаєш? — запитала я.
Він хихикнув.
— А я згадав той ідіотський фільм, на який ти мене водила. І Майка Ньютона, який обблював усе довкола.
Я також засміялася, дивуючись, наскільки час змінює спогади. Колись вони викликали відчуття сум’яття, сорому. Але в моїй пам’яті та ніч так змінилася… І тепер я вже сміялася. То була остання ніч, яку ми провели з Джейкобом, перш ніж він дізнався про свій спадок. Останній людський спогад, який зараз видавався на диво приємним.
— Я сумую за тими часами, — сказав Джейкоб. — Тоді все було так просто… незаплутано. Я радий, що у мене є гарний спогад, — він зітхнув.
Він відчув, що його слова розбудили спогад і в мене, бо тіло моє несподівано напружилося.
— Про що ти подумала? — запитав він.
— Про цей твій гарний спогад… — я відхилилася, щоб мати змогу бачити його обличчя. Наразі воно було розгублене. — Ти не хотів би мене просвітити, що сталося минулого понеділка? Ти подумав про щось таке, що занепокоїло Едварда.
«Занепокоїло» було не вельми годящим словом, але я жадала відповіді, тож вирішила не нагнітати ситуації.
Коли Джейкоб врешті зрозумів, то засміявся.
— Я думав про тебе. Йому це не дуже сподобалося, авжеж?
— Про мене. А що саме?
Джейкоб знову засміявся, але цього разу дошкульніше.
— Я думав про те, який ти мала вигляд тієї ночі, коли Сем тебе знайшов, — цю картину я побачив у нього в голові так чітко, наче був там. Знаєш, цей спогад і досі переслідує Сема. А ще я згадав, яка ти була тоді, коли вперше прийшла до мене. Б’юся об заклад, ти навіть не здогадуєшся, на що ти була схожа, Белло. Минули тижні, перш ніж ти повернула собі людський вигляд. І ще я згадав, як ти сиділа, обхопивши коліна, намагаючись тримати себе в руках… — Джейкоб зморщився та похитав головою. — Мені стає тяжко на згадку, якою ти була, і в тому, зазнач, не моя провина. Тож я подумав, що він почуватиметься ще тяжче — нехай подивиться на те, що накоїв.
Я вдарила його в плече, що мені аж боляче стало.
— Джейкобе Блек! Ніколи більше так не роби! Пообіцяй, що не будеш.
— Не можу. Я багато місяців не отримував такого задоволення.
— Тоді начувайся, Джейку…
— Та не переймайся так, Белло. Коли я його знову побачу? Забудь про це.
Я скочила на ноги і розвернулася, щоб іти геть, але він схопив мене за руку. Я постаралася її висмикнути.
— Пусти мене, Джейкобе, я йду.
— Ні, не йди, — запротестував він, сильніше стискаючи мою руку. — Вибач. І… гаразд, я більше не буду. Обіцяю.
Я полегшено зітхнула.
— Дякую, Джейку.
— Ходімо до мене додому, — палко сказав він.
— Мені справді треба йти. Анжела Вебер чекає на мене, і я знаю, що Аліса — Це так здається, — мовила я і поглянула на сонце, що вже високо підбилося над виднокругом. Чому час минає так швидко?
Він насупив брови.
— Я не знаю, коли знову тебе побачу, — в його голосі зазвучав біль.
— Я приїду наступного разу, коли Едвард буде за містом, — пообіцяла я імпульсивно.
— За містом? — Джейкоб закотив очі під лоба. — Гарний спосіб описати те, чим він займається. Кляті паразити.
— Якщо ти не можеш нормально поводитися, я взагалі не приїду! — погрозливо крикнула я, намагаючись висмикнути руку. Але він не відпускав.
— Ну, заспокойся, — сказав він, широко усміхаючись. — Не гарячкуй.
— Для того, щоб я повернулася, ти маєш дещо закарбувати собі на носі, ясно?
Він чекав.
— Мені наплювати, хто з вас вурдалак, а хто вовкулака, — мовила я. — Це не має значення. Ти Джейкоб, він Едвард, а я Белла. І до дідька все інше.
Він ледь зіщулився.
— Але я — вовкулака, — заперечив він і з очевидною відразою додав, — а він — вурдалак.
— А я — гаргуйля![9] — відчайдушно вигукнула я.
Він звів брови, зацікавлено споглядаючи вираз на моєму обличчі. Зрештою він знизав плечима.
— Якщо ти можеш бачити це в такому світлі…
— Можу. І бачу.
— Гаразд. Просто Белла і Джейкоб. Не треба нам тут ніяких страшнючих гаргуйль, — і він подарував мені теплу знайому усмішку, якої мені так бракувало. І я відчула, як на моєму обличчі розквітає усмішка у відповідь.
— Як же я за тобою скучила, Джейку, — вихопилося у мене.
— А я за тобою, — його усмішка стала ще ширшою, а очі — щасливими і чистими, нарешті вільними від гніву та образи. — Ти навіть не уявляєш, наскільки. Ти скоро повернешся?
9
Драконоподібна змія, яка за легендою мешкала у Франції на ріці Сені й перевертала рибальські човни. Її приборкав архієпископ Руана св. Роман.