Я не поворухнулася, мої думки безладно крутилися навколо Джейкобового імені. Скоріш за все, то був старий лист. Учора я отримала посилку від мами і більше нічого не очікувала.
Відсунувши стілець, Чарлі встав із-за столу. Він поклав тарілку в раковину, та перш ніж помити посуд, кинув мені товстий конверт. Лист ковзнув по столу і врізався мені в лікоть.
— Йой-й, дякую, — пробурмотіла я, спантеличена його наполегливістю.
Потім я побачила зворотну адресу — лист прийшов з Університету Південно-Східної Аляски.
— Так швидко! Я гадала, що не встигла подати документи і сюди.
Чарлі хихикнув.
Я перевернула конверт і спрямувала на нього зіркий погляд.
— Він розпечатаний.
— Мені було цікаво.
— Шерифе, ви мене вразили. Це ж кримінальний злочин.
— Та читай уже.
Я витягла з конверта лист і згорнутий розклад занять.
— Поздоровляю, — сказав Чарлі, перш ніж я встигла прочитати бодай слово. — Перша позитивна відповідь.
— Дякую, тату.
— Нам треба поговорити про навчання. Я тут наскладав трохи грошей…
— Гей, постривай, про це не може бути й мови. Я не чіпатиму твоєї пенсії, тату. У мене є власні заощадження на навчання! — (Що було далеко від дійсності, оскільки там би не вистачило і на перший семестр).
Чарлі нахмурився.
— Деякі з цих університетів коштують досить дорого, Білко. Я хочу допомогти. Тобі не потрібно їхати аж на Аляску лише тому, що там дешевше.
Але річ була не в тому, що дешевше. Просто Аляска звідси далеко, і в Джуно триста двадцять один день на рік немає сонця. Перше подобалося мені, а друге — Едвардові.
— Я назбирала саме достатньо. А ще там є усілякі програми фінансової допомоги, і можна запросто отримати позику. — Я сподівалася, що тато не помітить моєї брехні, бо в цьому питанні я, власне кажучи, нічого не тямила.
— Ну, тоді… — почав був Чарлі, а потім замовк і відвів погляд.
— Тоді що?
— Нічого. Я просто… — він насупився. — Просто хотів поцікавитися, які… Едвардові плани на наступний рік?
— О!
— Ну?
Три короткі дзвінки в двері мене врятували. Чарлі закотив очі, і я підскочила.
— Іду! — гукнула я, поки Чарлі бурмотів собі під носа щось на взірець: «Забирайся звідси». Я вдала, що нічого не почула, і побігла впустити Едварда.
Я розчахнула двері — з таким нетерпінням, що аж смішно, — і там стояв він, моє особисте диво.
За той час, що ми знайомі, я не перестала дивуватися бездоганним рисам його обличчя і знала, що ніколи не сприйматиму жодну частинку його як щось буденне. Мої очі пробіглися по кожній деталі цього сніжно-білого обличчя: вольове прямокутне підборіддя, більш м’які обриси повних губ — вигнутих зараз в усмішці, пряму лінію носа, гострі вилиці, широкий і гладенький лоб, наче висічений із мармуру, трохи затулений прядкою бронзового волосся, потемнілого від дощу…
Очі я залишила наостанок, бо знала, що досить мені в них зазирнути, як я забуду про все на світі. Великі, золотисті, оторочені густими чорними віями, вони випромінювали тепло. Коли я дивилися в його очі, у мене з’являлося дивне відчуття — наче моє тіло втрачає опору. А ще у мене трохи паморочилося в голові, але це могло бути від того, що я забувала дихати. Вкотре. Це було обличчя, за яке будь-який манекенник у світі ладен душу продати. Понад усякий сумнів, саме таку ціну запросили б за нього — душу.
Але ні. Я в це не вірила. Я почувалася винною на саму лише думку про це, але була рада — як я завжди раділа, — що якраз мої думки Едвард не може прочитати. Я простягла до нього руку і зітхнула, коли його холодні пальці торкнулися моїх. Його дотик приносив мені дивовижне відчуття полегшення: наче я довго відчувала біль — і цей біль раптом зник.
— Привіт, — я всміхнулася на додачу до свого привітання, яке не зовсім відповідало моїм відчуттям.
Від підняв сплетені пальці наших рук і погладив мою щоку зворотним боком долоні.
— Як минув день?
— Повільно.
— У мене також.
Досі стискаючи мою руку, він підніс моє зап’ястя до обличчя.
Заплющивши очі, кінчиком носа провів по моїй шкірі й, не розплющуючи очей, ніжно усміхнувся. Насолоджувався букетом і водночас боровся зі спокусою скуштувати вино — так він колись це назвав.
Я знала, що запах моєї крові — набагато солодший для нього, ніж запах будь-якої іншої крові, так само як вино вабить алкоголіка більше, ніж вода, — завдає йому справжніх тортур, породжуючи неймовірну спрагу. Але здавалося, Едвард більше не сахався його, як колись. Я до кінця не знала, які геркулесові зусилля ховалися за цим простим жестом. Я засмучувалася, що йому треба так із собою боротися, і заспокоювала себе тим, що не буду причиною його мук занадто довго…