На якусь мить думка про те, що Джейкоб відчуватиме до мене відразу, затьмарила весь інший біль.
— Белло, — мовив Едвард, і болісний вираз з’явився у нього на обличчі, коли він прочитав страждання на моєму. — Не поспішай. Я нікому не дозволю тебе скривдити. У тебе стільки часу, скільки потрібно.
— Я б хотіла поквапитися, — прошепотіла я, кволо усміхаючись і намагаючись перевести це на жарт. — Я також хочу бути чудовиськом.
Він стиснув зуби, а потім промовив крізь них:
— Ти не маєш гадки, про що говориш.
Різким рухом він кинув вологу газету на стіл поміж нами, вдаривши пальцем по заголовку на першій сторінці:
— Який це має стосунок до нас?
— Чудовиська — це тобі не жарт, Белло.
Я ще раз уважно подивилася на заголовок, потім — на його серйозне обличчя.
— Це-е… це робить вурдалак? — прошепотіла я.
Він безрадісно посміхнувся. Його голос звучав тихо й холодно.
— Ти б здивувалася, Белло, якби дізналася, як часто представники мого виду стоять за жахіттями у ваших людських новинах. Їх легко розпізнати, якщо знати, кого шукати. У цій статті говориться, що перволіток-вампір бродить по Сієтлу. Кровожерливий, дикий, неконтрольований. Такими були всі ми.
Уникаючи його погляду, я знову вп’яла очі в газету.
— Ми спостерігали за ситуацією декілька тижнів. Присутні всі ознаки: несподівані зникнення — завжди серед ночі, недбало заховані трупи, брак інших доказів… Так, це новачок. Але, здається, ніхто не слідкує за перволітком, — він глибоко вдихнув. — Втім, це не наша проблема. Ми б навіть уваги не звернули на ці події, якби вони не відбувалися так близько від нас. Як я вже сказав, це трапляється постійно. Існування потвор спричиняє потворні наслідки.
Я намагалася не помічати імен на сторінці, але вони самі стрибали мені у вічі, наче були надруковані жирним шрифтом. П’ять осіб, чиї життя скінчилися і за ким побивалися сім’ї. Споглядання цих імен відрізнялося від абстрактного розмірковування про вбивства. Маурин Гардинер, Джефрі Кемпбел, Грейс Рейзі, Мішель О’Коннел, Рональд Елбрук. Люди, які мали батьків, і дітей, і друзів, і домашніх тварин, і роботу, і надії, і плани, і спогади, і майбутнє…
— Зі мною все буде не так, — прошепотіла я, частково сама до себе. — Ти не дозволиш мені бути такою. Ми житимемо в Антарктиді.
Едвард розреготався, послабивши напругу.
— Серед пінгвінів. Мило.
Я невпевнено засміялася і скинула газету зі столу, щоб не бачити отих імен, — з глухим звуком вона впала на підлогу. Звичайно, Едвард подбає про вибір здобичі для полювання. Він і його «вегетаріанська» родина — всі вони зобов’язалися захищати життя людей — надавали перевагу великим хижим тваринам, щоб задовольняти свої потреби в харчуванні.
— Тоді Аляска, як і домовлялися. Лише кудись подалі, ніж Джуно — туди, де вдосталь гризлі.
— Вже краще, — мовив він. — І туди, де також водяться полярні ведмеді. Несамовито шалені. І вовки трапляються доволі великі.
У мене розтулився рот і перехопило подих.
— Щось не так? — запитав він. Перш ніж я змогла оговтатись, він усе втямив і його тіло напружилось. — О! Забудь про вовків, якщо тебе це ображає, — сказав він сухо, розпроставши плечі.
— Джейкоб був моїм найкращим другом, Едварде, — пробурмотіла я. Минулий час вжалив мене, як та оса. — Звичайно, мене це ображає.
— Будь ласка, вибач, я не подумав, — відповів він, досі дуже прохолодно.
— Не зважай, — мій погляд був прикутий до рук, стиснутих на столі в два кулаки.
Ми обоє певний час мовчали, а потім його холодний палець опинився під моїм підборіддям, ніжно піднімаючись по моєму обличчю вгору.
— Вибач. Справді.
— Я знаю. Знаю, що ти говорив не про нього. Я не мала так реагувати. Просто… просто я думала про Джейкоба, перш ніж ти прийшов, — я завагалася. Едвардові золотисті очі, здавалося, потемніли, коли я вимовила ім’я Джейкоба. Натомість у моєму голосі зазвучало виправдання. — Чарлі каже, що Джейкобу зараз непереливки. Він страждає, і… і це через мене.