— Але, Белло, ти ні в чому не винна.
Я глибоко вдихнула.
— Я маю йому допомогти, Едварде. Це мій борг перед ним. Зрештою, Чарлі поставив мені таку вимогу…
Поки я говорила, Едвардове обличчя знову закам’яніло, наче у статуї.
— Белло, ти не можеш перебувати поблизу вовкулак без охорони. Але для нас неприпустимо порушити угоду і перетнути їхню територію. Чи ти хочеш, щоб ми почали війну?
— Звісно, ні!
— Тоді я не бачу сенсу далі обговорювати це питання, — він опустив руку й відвернувся, шукаючи нової теми для розмови. Його очі зупинилися на чомусь позаду мене, і на обличчі з’явилась усмішка, хоча погляд не втрачав пильності. — Я радий, що Чарлі дозволив тобі виходити — бачу, тобі конче треба відвідати книжкову крамницю. Ти, мабуть, знову читаєш «Буремний Перевал»? Ти ще не вивчила його напам’ять?
— Ніхто з нас не має фотографічної пам’яті, — відрізала я.
— Фотографічна пам’ять чи ні, але я не розумію, чому він тобі подобається. Не знаю, чому Гіткліфа і Катрину порівнюють із такими парами, як Ромео і Джульєтта або Елізабет Беннет і містер Дарсі[4]. Це не історія кохання, це історія ненависті.
— У тебе серйозні проблеми з розумінням класики, — вкусила я його.
— Очевидячки, це тому, що пережитки минулого мене не вражають, — він посміхнувся, задоволений тим, що зміг мене зачепити. — Скажи чесно, чому ти перечитуєш його знову і знову? — тепер його очі горіли живою цікавістю від спроби розгадати, що коїлося у мене в голові. Він подався вперед і обхопив моє обличчя руками. — Що в цій книжці тебе так приваблює?
Його щира цікавість обеззброїла мене.
— Не знаю напевно, — відповіла я, щосили намагаючись впорядкувати думки, які розпорошувались під його пильним поглядом. — Гадаю, це якась неминучість. Як ніщо не змогло їх розлучити — ані її егоїзм, ані його лиха вдача, ані, зрештою, смерть…
Поки він міркував над моїми словами, його обличчя набуло задумливого виразу. Потім він знову вирішив мене подражнити і, посміхнувшись, мовив:
— Я все одно вважаю, що ця історія була б краща, якби бодай хтось із них мав хоч одну гарну рису.
— Гадаю, вони її мали. Їхнє кохання і є їхньою єдиною гарною рисою.
— Сподіваюся, що тобі вистачить розсудливості, аби не закохатися в когось такого… лихого.
— Мені трохи запізно хвилюватися, в кого закохуватись, — підмітила я. — Але навіть і без застереження я, здається, вже цілком упоралася з цим завданням.
Він тихо засміявся.
— Я радий, що це ти так вважаєш.
— А я сподіваюся, що у тебе вистачить глузду триматися осторонь від такої егоїстки, як Катрина. Усьому виною вона, а не Гіткліф.
— Я буду обережний, — пообіцяв він.
Я зітхнула. З Едвардом можна було добре розважитися.
Я поклала руку поверх його долоні, аби утримати її біля мого обличчя.
— Мені треба побачити Джейкоба.
Він заплющив очі:
— Ні.
— Немає жодної небезпеки, — сказала я. — Колись я цілісінькі дні перебувала в Ла-Пуші разом зі зграєю, і нічого поганого не сталося.
Але я затнулася; мій голос здригнувся наприкінці, бо в той час як я говорила ці слова, сама усвідомила, що то була брехня. Неправдою було сказати, що не сталося нічого. Короткий спалах у пам’яті — і величезний сірий вовк приготувався до стрибка, оскаливши на мене свої зуби, схожі на шаблі; відгомін спомину про колись пережиту паніку примусив мої долоні спітніти.
Едвард почув, як прискорилось моє серцебиття, і кивнув, наче я щойно вголос зізналася у своїй брехні.
— Вовкулаки мінливі. Інколи люди, які їх оточують, можуть постраждати, інколи — загинути.
Я вже хотіла йому заперечити, але ще один образ призупинив моє оскарження. В уяві з’явилося колись гарне обличчя Емілії Янг, тепер спотворене трьома глибокими шрамами, які спускалися від куточка правого ока до рота, перекосивши його у вічно похмуру гримасу.
Зі зловісним тріумфом Едвард чекав, поки до мене повернеться дар мови.
— Ти їх не знаєш, — прошепотіла я.
— Я знаю їх краще, ніж ти гадаєш, Белло. Я був там останнього разу.
— Останнього разу?
— Наші чвари з вовкулаками почалися ще сімдесят років тому… Ми тоді щойно оселилися поблизу Гоквієма. Це було ще до того, як до нас приєдналися Аліса з Джаспером. Нас було значно більше, але ніщо не зупинило б їх від бійки, якби не Карлайл. Він зумів переконати Ефраїма Блека, що ми можемо співіснувати, й отак випадково ми уклали перемир’я.
Я здригнулася, вражена звуком імені Джейкобового прадіда.