Я влетіла в будинок, грюкнувши також і вхідними дверима.
— Що сталося? — запитав Чарлі з крісла.
— Машина не заводиться, — буркнула я у відповідь.
— Хочеш, я гляну?
— Ні. Спробую ще раз уранці.
— Хочеш поїхати на моїй машині?
Взагалі мені не дозволялося водити його поліцейський крузер. Напевно, Чарлі відчайдушно хотів, аби я поїхала в Ла-Пуш. Так само відчайдушно, як і я.
— Ні. Я втомилася, — пробурчала я. — На добраніч.
З гуркотом збігши нагору до кімнати, я одразу попрямувала до вікна і різким рухом зачинила його, аж металева рама затріщала і шибки задвигтіли.
Я довго дивилася у темряву, доки скло, яке продовжувало мерехтіти, не заспокоїлося. А потім зітхнула і відчинила вікно якомога ширше.
РОЗДІЛ 3. МОТИВИ
Сонце так глибоко сховалося за хмарами, що було незрозуміло, вечір надворі чи день. Це особливо збивало з пантелику після тривалого перельоту, коли ми прямували разом із сонцем на захід, і нам здавалося, що воно застигло над горизонтом і час зупинився. Я навіть здивувалася, коли дерева поступилися першим будинкам, які свідчили про те, що ми неподалік від дому.
— Ти нічого не говориш, — зазначив Едвард. — Тобі стало недобре в літаку?
— Ні, все гаразд.
— Тобі сумно від розлуки?
— Це радше полегшення, аніж сум.
Поглянувши на мене, він здивовано звів брову. Я знала, що цього разу просити його триматися дороги було безглуздо, ба більше — безпідставно, хоча мені дуже не хотілося цього визнавати.
— Рене у певному сенсі набагато… чутливішаза Чарлі. Мене це дратувало.
Едвард засміявся.
— У твоєї матері надзвичайно цікавий хід думок. Майже дитячий, він робить її дуже проникливою. Вона бачить речі не так, як інші люди.
Прониклива. Це слово гарно пасує до моєї матері — тоді, коли вона звертає на тебе увагу. Проте більшість часу Рене зайнята власним життям, а все інше її не надто цікавить. Але на цих вихідних вона приділила мені достатньо уваги.
Філ був на роботі — команда, яку він тренує, вийшла у фінал, — і ніщо не відвертало уваги Рене від нас з Едвардом. Коли обійми і бурхливі прояви радості від зустрічі лишилися позаду, Рене почала спостерігати. І зрештою в її великих блакитних очах з’явилося здивування, а потім збентеження.
Того ранку ми пішли гуляти по пляжу. Вона захотіла похизуватися принадами свого нового будинку, мабуть, досі сподіваючись, що сонце виманить мене з Форкса. А також їй хотілося поговорити зі мною сам на сам. Влаштувати це було неважко: Едвард вигадав собі термінове завдання по навчанню і цілий день не виходив із дому.
Тепер я знову згадувала цю розмову…
Ми з Рене прогулювались набережною, тримаючись у тіні поодиноких пальмових дерев. Незважаючи на ранню годину, спека стояла задушлива. Повітря було таке важке та вологе, що лише від вдиху та видиху ставало боляче в легенях.
— Белло? — почала моя матір розмову, переводячи погляд із піщаного пляжу на легкі баранці хвиль.
— Що, мамо?
Вона зітхнула, але не наважилася зустрітися зі мною поглядом.
— Я хвилююся…
— Чому? — запитала я, помітно збентежившись. — Я можу чимось допомогти?
— Справа не в мені, — похитала вона головою. — Я хвилююся за тебе… з Едвардом.
Промовивши його ім’я, Рене нарешті зиркнула на мене; її погляд просив вибачення.
— Ох, — зітхнула я, проводжаючи очима пару спортсменів, які, обливаючись потом, пробігли повз нас.
— Ваші стосунки серйозніші, ніж мені здавалося, — вела вона далі.
Зосередившись, я почала згадувати події останніх двох днів. Ми з Едвардом майже не торкалися одне одного — принаймні у її присутності. Невже і Рене також збирається читати мені лекцію про відповідальність? Ну й нехай. Зрештою, це має бути не так, як із Чарлі. З мамою я не почувалася незручно. Та й сама повчала її час від часу протягом останніх десятьох років.
— Є щось… дивне у тому, як ви тримаєтеся разом, — промовила вона тихо, і чоло над її стурбованими очима вкрилося зморшками. — Він дивиться на тебе, наче… охоронець. Наче от-от кинеться під кулю, щоб урятувати твоє життя.
Я засміялася, але відвела погляд.
— Це погано?
— Ні, — насупилася вона, підбираючи слова. — Просто дивно. Він постійно турбується і пильнує за тобою… Мені здається, що я не до кінця розумію ваші стосунки. Наче між вами є таємниця, про яку мені не відомо…
— По-моєму, ти щось понавигадувала, мамо, — сказала я скоромовкою, аби додати голосу впевненості. Але в животі пробіг холодок. Я забула, як багато моя матір бачить. Її безпосереднє сприйняття світу відсікає все, що відвертає увагу, і проникає просто в істинний стан речей. Раніше це не створювало жодних проблем — тоді між нами не було таємниць.
— Але справа не лише в ньому, — її губи стиснулись, наче на знак оборони. — Якби ти лишень бачила, як ти рухаєшся біля нього.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, як ти рухаєшся — переміщуєшся навколо нього, навіть цього не помічаючи. Щойно він ворухнеться, навіть зовсім трохи, ти миттю пристосовуєш своє положення. Наче ви магніти… або між вами сила тяжіння. Ти — ніби… супутник або щось у цьому роді. Ніколи ще такого не бачила.
Вона змовкла й опустила погляд.
— Тільки не говори мені, — піддражнила я її, видавлюючи з себе посмішку, — що ти знову читаєш містику. Чи цього разу наукову фантастику?
Рене злегка почервоніла.
— Ми не про це говоримо.
— Натрапила на щось путнє?
— Так, є одна гарна книжка — але яка різниця. Зараз ми говоримо про тебе.
— Краще б ти читала любовні романи, мамо. Ти ж знаєш, яка ти вразлива.
Вона закопилила губи:
— Я відстала, чи не так?
Якусь мить я не знала, що відповісти. Вона так легко піддавалася чужому впливові! Інколи це було добре, тому що деякі її ідеї були безглуздими. Але мені було боляче від того, що вона так швидко здалася перед моїм буденним жартом, особливо коли цього разу вона мала рацію на всі сто.
Вона поглянула на мене, і я одягла відповідний вираз обличчя.
— Не відстала — просто мама.
Вона засміялася, а потім широким жестом показала на білий пісок, що простягався до синьої води.
— Але цього не достатньо, щоб переїхати до відсталої мами?
Я драматично витерла чоло, а потім вдала, ніби викручую волосся.
— Ти звикнеш до вологості, — пообіцяла вона.
— А ти можеш звикнути до дощу, — відказала я.
Вона жартома тицьнула мене ліктем, а потім узяла за руку і тримала так, поки ми не дійшли до машини.
Окрім переживань за мене, вона здавалася цілком щасливою. Задоволеною. Вона досі дивилася на Філа закоханими очима, і це заспокоювало. Понад всякий сумнів, її життя було повним і радісним. І вона не дуже за мною сумувала, навіть зараз…
Льодяні пальці Едварда гладили мою щоку. Я розплющила очі й заморгала, щоб повернутися до дійсності. Він нахилився і поцілував мене в чоло.
— Ми вже вдома, Спляча Красуне. Час прокидатися.
Ми зупинилися навпроти будинку Чарлі. Світло на ґанку було увімкнене, а поліцейський крузер стояв на під’їзній алеї. Окинувши поглядом будинок, я побачила, що на вікні у вітальні загорнулася фіранка і з-за неї на темний газон впала смужка жовтого світла.
Я зітхнула. Звичайно, Чарлі чекає, щоб накинутися на мене.
— Мої справи дуже кепські? — запитала я.
— Чарлі не збирається тебе сварити, — пообіцяв Едвард голосом, у якому не було й натяку на жарт. — Він сумував за тобою.
Мої очі звузилися від сумніву. Якщо все так, то чому Едвард напружився, наче перед битвою?
У мене була невеличка валізка, але він наполіг, що хоче занести її в дім. Чарлі розчинив перед нами двері.
— Ласкаво прошу додому, дитинко! — загукав Чарлі, ніби справді мав це на увазі. — Як там у Джексонвілі?
— Волого. І багато комах.
— Рене підбивала тебе вступати до Університету Флориди?
— Намагалася. Але я краще воду питиму, аніж її вдихатиму.
Чарлі неохоче глянув на Едварда.