— Є й інша причина, — мовив Фрек. — У мене знову закінчується товар, і я цього не переживу; постійно опинятися на голяках і не знати, блядь, чи вдасться мені дістати ще взагалі.
— Що ж, ми не можемо бути впевнені навіть у тому, чи побачимо наступний схід сонця.
— Але, бляха — я зараз на таких голяках, що зосталися лічені дні. І до того ж... Думаю, мене хтось розводить. Я не можу вживати їх так швидко; хтось, блядь, тирить із моєї нички.
— Скільки пігулок ти хаваєш щодня?
— Це дуже важко вирахувати. Але не так вже й багато.
— Розумієш, з часом виникає толерантність.
— Так, звісно, але не така. Я не витримую більше лишатися на голяках і... З іншого боку... — згадав він,— здається, я знайшов новий канал. Ця тьолка, Донна. Донна, якось її там ще.
— А, дівчина Боба.
— Його баба, — киваючи, сказав Чарльз.
— Ні, він ніколи не залазив до неї в труси. Тільки намагається.
— Вона надійна?
— У якому сенсі? Щоб переспати чи... — Берріс підвів руку до рота і вдав, ніби щось ковтає.
— Це ще що за вид сексу? — і потім Чарльза осінило. — О, ага, друге.
— Доволі надійна. Неуважна дещо. Чого й варто очікувати від дівок, зокрема від брюнеток. Мозок у неї між ногами, як і в більшості з них. Мабуть, ничка там само, — він зареготав. — Ничка з усім товаром.
— Арктор ніколи не дер Донну? — нахилився до Берріса Фрек. — Говорить так, наче дер.
— Це ж Боб Арктор, — відказав Берріс. — Він говорить так, наче багато що робив. Але це не одне й те саме, навіть близько.
— Ну, а як так сталося, що він з нею не спав? У нього що, не встає?
Із мудрим виглядом Берріс задумався, досі пиляючи свій «петті мелт»; тепер він роздер його на малесенькі шматочки.
— У Донни проблеми. Можливо, вона сидить на наркоті. Узагалі ця її відраза до тілесного контакту — нарки втрачають інтерес до сексу, розумієш, завдяки тому, що їхні органи розбухають від вазоконстрикції. А Донні, як я помітив, властива непересічна нездатність до сексуального збудження, аж до неприродного рівня. І не лише стосовно Арктора, а й... — Берріс витримав понуру паузу, — решти чоловіків також.
— Бляха, то ти хочеш сказати, що вона не поведеться.
— Поведеться, — мовив Берріс, — якщо до неї правильно підійти. Наприклад... — він таємниче зиркнув на Чарльза, — я можу показати тобі, як з нею переспати за дев’яносто вісім центів.
— Я не хочу з нею спати. Я просто хочу в неї купувати.
Чарльз Фрек почувався трохи ніяково. У Беррісі завжди було щось, від чого в нього виникало неприємне відчуття в животі.
— А чому дев’яносто вісім центів? — запитав він. — Грошей вона не візьме; вона не трахається за бабло. Так чи інакше, Донна — тьолка Боба.
— Прямо їй гроші ніхто не платитиме, — сказав Берріс у своїй педантичній вченій манері. Він нахилився до Чарльза, між його волохатими ніздрями аж тремтіли хтивість і підступність. І не тільки — навіть зелені скельця його окулярів запітніли.
— Донна сидить на коксі. Поза сумнівом, вона розсуне ноги перед тим, хто дасть їй грам кокаїну, особливо якщо в нього додати певні рідкісні хімікати, які я, звісно ж, лише в наукових цілях, достеменно дослідив.
— Я б не хотів, щоб ти про неї так говорив, — мовив Фрек. — Та й у будь-якому разі грам чистого кокаїну зараз коштує більше сотні доларів. Хто стільки має?
— Я можу отримати грам чистого коксу,— напівпчихнувши, заявив Берріс, — і це коштуватиме мені, тобто самі інгредієнти, з яких я його готуватиму, не рахуючи вартості моєї роботи, менше ніж долар.
— Триндиш.
— Я тобі продемонструю.
— І де ж ти береш ці інгредієнти?
— В крамниці «7-11»,— відказав Берріс і зірвався на ноги, у захваті порозкидавши довкола шматочки «петті мелта».
— Розрахуйся, — сказав він, — і я тобі покажу. Удома я обладнав тимчасову лабораторію, доки не маю змоги створити кращу. Ти зможеш побачити, як я отримую грам кокаїну із легальних товарів загального вжитку, відкрито куплених у продуктовій крамниці «7-11», загальною вартістю менше ніж долар.
Берріс рушив проходом.
— Ходімо, — його голос звучав наполегливо.
— Звісно, — погодився Фрек, розраховуючись і рушаючи за ним.
«Бреше на чому світ стоїть, — подумав Чарльз. — А може, й ні. Після стількох хімічних експериментів, скільки зробив він, після того, як він стільки начитався в окружній бібліотеці... можливо, у цьому щось є. Подумати тільки про вигоду, — замислився він. — Лишень подумати, скільки ми зможемо заробити бабла!»
Він поквапився за Беррісом, котрий вже діставав ключі від своєї «Карманн Джії», проходячи повз касу у своєму завеликому льотному комбінезоні.
Вони припаркувалися на стоянці крамниці «7-11» і зайшли всередину. Як і зазвичай, біля прилавка стояв здоровий тупий коп, котрий робив вигляд, що читає порнографічний журнал; насправді ж, Чарльз Фрек знав, що він слідкує за всіма, хто заходить, щоб виявити, чи не збираються вони вчинити пограбування.
— Що нам тут треба? — поцікавився він у Берріса, який безцільно ходив уздовж рядів із їжею.
— Балончик «Соларкейну», — відповів Берріс.
— Спрей проти сонячних опіків?
Чарльз Фрек до кінця не вірив у те, що відбувалося, однак з іншого боку — хтозна? Хто може знати напевне? Він пішов услід за Беррісом до каси; цього разу заплатив Берріс.
Вони купили балончик «Соларкейну» й після цього, пройшовши повз копа, повернулися до автомобіля. Берріс різко виїхав зі стоянки і помчав вулицею, набираючи швидкість, не звертаючи уваги на знаки обмеження, доки не спинився перед будинком Боба Арктора, біля якого у високій траві газону лежали старі, жодного разу не розгорнуті газети.
Вилазячи з машини, Берріс прихопив із собою якісь прилади з дротами, що звисали з заднього сидіння. «Вольтметр, — помітив Фрек. — Ще один прилад для вимірювання й паяльник».
— Це навіщо? — поцікавився він.
— Мені доведеться довго й тяжко працювати, — відказав Берріс, несучи ці речі й «Соларкейн» у дім. Він простягнув Чарльзу ключ від дверей.
— І, вочевидь, мені за це не заплатять. Як завжди.
Фрек відчинив двері, і вони увійшли всередину. Два коти й пес кинулися до них, видаючи звуки, сповнені надії; Чарльз і Берріс обережно відсунули їх від себе ногами.
За кілька тижнів в одному з закутків кухні Берріс зібрав безладну подобу лабораторії, скрізь були розкидані пляшки й шматки якогось непотребу, нічого не варті на вигляд речі, які він накрав звідусіль. Чарльз знав, що Берріс покладався радше на свою геніальність, ніж на працьовитість. «Для досягнення мети треба вміти застосувати першу річ, що трапиться тобі до рук, — проповідував він. — Канцелярську кнопку, скріпку для паперів, частину агрегата, інша частина якого була зламана або ж десь загубилася...» Фреку здавалося, наче в цьому місці облаштував свою контору якийсь пацюк, який проводив експерименти, послуговуючись тим, що пацюкам до вподоби.
За задумом Берріса, потрібно було спершу відірвати від рулону, що лежав біля раковини, целофановий пакет і випускати в нього вміст балончика, доки той не спорожніє або ж принаймні не забракне газу.
— Це — нереально, — мовив Чарльз. — Просто нереально.
— Вони навмисне,— бадьоро розповідав Берріс за роботою, — змішали кокаїн із олією, щоб його неможливо було відокремити. Але завдяки своїм знанням хімії я точно знаю, як відділити кокс від олії.
Він почав енергійно сипати сіль на в’язку масу в кульку. Потім вилив суміш у скляну банку.
— Я його заморожу, — посміхаючись, виголосив Берріс, — від чого кристали кокаїну піднімуться догори, оскільки вони легші за повітря. Я маю на увазі за олію. А після цього буде потрібна остання маніпуляція, яку я, звісно ж, тримаю в таємниці, однак вона включає в себе складний методичний процес фільтрування.
Він відкрив морозилку над холодильником і обережно поставив туди банку.