Ніхто не знав, наскільки часто таке траплялося. Персонал реабілітаційних центрів намагався уникнути такого використання їхніх резиденцій, що, однак, не завжди їм вдавалося. Дилер, якому світило до сорока років ув’язнення, мав достатню мотивацію, щоб наплести правдоподібну історію працівникам центру, які могли або прийняти його, або відмовити. Здебільшого у таких випадках його тривоги й страждання були цілком реальними.
Повільно їдучи бульваром Кателла, Боб Арктор шукав табличку «Нью-Пас» і дерев’яну будівлю, колишню приватну садибу, на території якої тепер заправляли енергійні працівники реабілітаційного центру. Йому не подобалася ідея розводити персонал, прикидаючись перспективним пацієнтом, котрому необхідна допомога, але це була єдина можливість туди потрапити. Якби Боб сказав, що він наркослідчий, котрий когось шукає, персонал реабілітаційного центру — у будь-якому разі більша його частина — звісно ж, почав би уникати співпраці, як це зазвичай траплялося. Вони не хотіли, щоб їхню «родину» турбували лягаві, і він міг зрозуміти таке ставлення, зрозуміти виправданість такого підходу. Ці колишні наркомани, зрештою, хотіли бути у безпеці; персонал реабілітаційних центрів зазвичай справді гарантував їм безпеку, коли вони туди записувалися. З іншого боку, дилер, якого він шукав, був гравцем першого класу, а таке використання ним реабілітаційних центрів суперечило притомним інтересам всіх і кожного. Ні для себе, ні для Містера Ф., який, власне, й навів його на Пікового Вікса, іншого шляху Арктор не бачив. Бозна-скільки часу Вікс був головною ціллю Боба, але розслідування не давало жодних результатів. А тепер уже протягом цілих десяти днів його не вдавалося знайти.
Арктор відшукав вивіску з великим написом, припаркувався на невеличкій стоянці, яку це відділення «Нью-Пас» ділило з пекарнею, і хиткою ходою попрямував до входу. Руки він тримав у кишенях, розігруючи з себе обдовбаного й жалюгідного.
Принаймні у відділі не наїхали на нього за те, що він втратив Пікового Вікса. За офіційною версією, це лише доводило, яким Вікс був невловимим. Взагалі-то Вікс був радше перевізником, аніж дилером; із нерегулярними інтервалами він привозив з Мексики партії важкої наркоти кудись під Лос-Анджелес, де збиралися скупники й ділили товар між собою. Вікс застосовував вкрай продуманий метод провезення вантажу через кордон: на одному з переходів через кордон він приклеював його під автомобіль цивіла, а тоді стежив за цим чуваком аж до Штатів і за першої ж нагоди його застрелював. Якщо ж американські прикордонники знаходили наркоту, приклеєну під автомобілем, то загрібали цивіла, а не Вікса. Зберігання у Каліфорнії вважалося тяжким злочином. Кепські справи для цивіла, його дружини й дітей.
Боб краще за будь-кого, хто працював під прикриттям в окрузі Орандж, знав, як виглядає Вікс: товстий чорношкірий чувак, трохи більше за тридцять років, з унікальною повільною манерою розмови: він говорив так, наче закінчив якусь претензійну англійську школу. Насправді ж Вікс виріс у нетрях Лос-Анджелеса. Найімовірніше, він виробив свою вимову, слухаючи записи освітніх програм, позичені в бібліотеці якогось коледжу.
Вікс полюбляв одягатися непримітно, але стильно, вдаючи з себе лікаря або адвоката. Часто носив дорогий дипломат зі шкіри алігатора й окуляри в роговій оправі. Також він зазвичай був озброєний — дробовиком, який тримав в італійській пістолетній кобурі ручної роботи, надзвичайно понтовій та стильній. Однак у «Нью-Пас» з нього познімали б усі ці понтові штуки; його б одягали, як і решту, у випадковий, наданий з пожертв одяг, а його дипломат заховали б до шафи.
Відчинивши важкі дерев’яні двері, Арктор зайшов усередину.
Похмурий вестибюль, ліворуч — місце для відпочинку, там читають якісь чуваки. У кінці зали — столик для настільного тенісу, за ним — кухня. На стінах — гасла, деякі написані від руки, деякі — надруковані: «ЄДИНА СПРАВЖНЯ ПРОВИНА — ЦЕ ПІДСТАВИТИ ІНШИХ» і так далі. Мало шуму, жодної метушні. «Нью-Пас» належали різноманітні компанії та заклади; імовірно, більшість резидентів, як чоловіки, так і жінки, були на роботі — у перукарнях, на заправках, за паперовою роботою в офісах. Він зупинився із втомленим виглядом і очікував.
— Так?
З’явилася дівчина, гарненька, у надзвичайно короткій блакитній бавовняній спідничці та футболці, на якій від соска до соска було написано «НЬЮ-ПАС».
— Мені фігово. Не можу раму зібрати. Можна я присяду? — мовив він приглушеним, скреготливим, пригніченим голосом.
— Звичайно.
Дівчина подала знак рукою — і прибігло двоє нічим не примітних чуваків із відстороненим виглядом.
— Відведіть його туди, де він зможе сісти, і принесіть йому кави.
«Як тут усе запущено, — подумав Арктор, дозволивши цим двом підвести його до пошарпаного оббитого дивану.— Які гнітючі стіни,— зауважив він.— Гнітюча, низькоякісна фарба, яку отримали в пожертву. Втім, вони існували за рахунок добровільних внесків; фінансування отримати важко».
— Дякую,— тремтячим голосом проказав Арктор, неначе відчув невимовне полегшення від того, що опинився тут і зміг сісти.
— Ого! — вимовив він, намагаючись розправити волосся; Арктор вдав, що йому це не під силу і припинив свої спроби.
— На вас страшно дивитися, містере, — твердо сказала дівчина, ставши просто перед ним.
— Ага! — на диво різким тоном підтвердили обидва чуваки.— Як справжнє лайно. Що ти робив, валявся у власному гімні?
Арктор закліпав очима.
— Хто ти такий? — вимогливо запитав один із них.
— Сам бачиш, хто він, — відказав другий. — Чергова сволота з грьобаного смітника. Поглянь!
Він вказав на Аркторове волосся.
— Воші. Через це ти й чухаєшся, Джеку.
— Навіщо ви сюди прийшли, містере? — спокійно, не зважаючи на грубість своїх колег, однак заразом і без жодної нотки приязності поцікавилася дівчина.
«Тому що десь тут у вас переховується серйозний перевізник. А я — з поліції. А ви всі — недоумки», — подумки відзначив Арктор. Але натомість улесливо, чого від нього й очікували, пробурмотів:
— Ви казали...
— Так, містере, можете випити кави.
Дівчина подала знак головою — і один із чуваків слухняно посунув на кухню.
Запала мовчанка. Тоді дівчина нахилилася й торкнулася його коліна.
— Вам непереливки? — м’яко мовила вона.
Він зміг лише кивнути.
— Вам соромно, і ви відчуваєте відразу до того, на що перетворилися, — сказала вона.
— Ага, — погодився Арктор.
— До того бруду, до того, що ви з собою зробили. Ви стали клоакою. День за днем встромляючи в себе цей сраний шприц, сповнюючи своє тіло...
— Я більше так не можу,— відказав він.— Це місце — моя єдина надія. Сюди звернувся мій друг, гадаю, він казав, що збирається це зробити. Чорношкірий чувак, трохи за тридцять, освічений, дуже ввічливий і...
— З родиною познайомитеся пізніше,— мовила дівчина. — Якщо вас приймуть. Ви маєте відповідати усім нашим вимогам, ви ж розумієте. І перша з них — це гостра потреба.
— Це в мене є, — сказав Арктор. — Гостра потреба.
— Вам має бути справді скрутно, щоб вас сюди прийняли.
— Мені скрутно, — промовив він.
— Наскільки сильно ви підсіли? Наскільки сильна у вас залежність?
— Унція на день, — відповів Арктор.
— Чистого?
— Ага, — кивнув він, — у мене на столі завжди повна цукорниця цього стоїть.
— Здається, вам буде надзвичайно складно. За ніч ви роздерете свою подушку в клоччя; коли прокинетесь, пір’я буде скрізь. Вас ламатиме, і з рота валитиме піна. Ви забрудните себе, мов хвора тварина. Ви готові до цього? Ви розумієте, що тут ми не дамо вам жодних ліків?
— Нічого не лишається, — відповів Арктор.
Це було безглуздо, він відчував неспокій і роздратування.
— Мій товариш,— промовив він,— чорношкірий. Він тут? Я так сподіваюся, що його не схопили дорогою лягаві — він взагалі був не при собі, чорт, він ледь орієнтувався. Він думав...