— У нас у «Нью-Пас» ніхто не підтримує особистих стосунків, — сказала дівчина. — Вас цьому ще навчать.
— Ага, але він сюди дістався? — запитав Арктор.
Він бачив, що марно витрачає час. «Господи, — подумав Боб,— це ще гірше, ніж те, чим ми займаємося у центрі міста; як вчепилася. І ніхріна вона мені не скаже. Така їхня політика», — зрозумів він. Немов залізна стіна. Щойно ти потрапляєш до одного з цих місць, для світу ти помираєш. Піковий Вікс міг сидіти за сусідньою перегородкою, слухати і всцикатися зі сміху, або його взагалі могло тут не бути, або ні те, ні інше. Навіть із ордером нічого б не вийшло. Персонал реабілітаційних центрів умів повільно рухатися й ходити по колу, доки резиденти, яких шукала поліція, не вислизали через бічні двері або не ховалися в печі. Зрештою, сам персонал тут складався з колишніх наркозалежних. Тож жодна правоохоронна організація не мала бажання обшукувати центри реабілітації: невдоволення загалу ніколи б не вщухло.
«Настав час забити на Пікового Вікса,— вирішив він, — і забиратися звідси. Нічого дивного в тому, що мене досі сюди не посилали; неприємні тут люди. До того ж, наскільки я розумію, я повністю провалив своє основне завдання; Пікового Вікса більше не існує.
Відзвітую про все Містеру Ф.,— сказав сам собі Боб, — і чекатиму на нове завдання. Чорт із ним!»
— Я звалюю,— промовив він, звівшись на ноги.
Повернулися двоє чуваків: один — із чашкою кави, інший — із якоюсь літературою, вочевидь, інструкційного характеру.
— Тікаєш? — презирливо перепитала дівчина. — Не маєш сили волі дотриматися свого рішення? Покінчити з брудом? Поповзеш звідси на пузі?
Усі троє втупилися у нього злісними поглядами.
— Пізніше, — відказав Арктор і рушив до дверей, на вихід.
— Торчок йобаний! — проказала дівчина у нього за спиною.— Жодної сили волі, мозок згорів, нічого не лишилося. Повзи звідси, повзи; це твоє рішення.
— Я ще повернусь, — мовив вражений Арктор.
Тутешня атмосфера тиснула на нього, і тиск посилився, коли він зібрався йти.
— А ми можемо тебе й не прийняти, безхребетний! — сказав один із чуваків.
— Тобі доведеться благати, — додав інший. — Доведеться довго й сильно благати. І навіть тоді ми можемо тобі відмовити.
— Насправді ми вже тобі відмовляємо,— сказала дівчина.
У дверях Арктор зупинився й повернувся обличчям до тих, хто його звинувачував. Йому хотілося щось відповісти, але, попри всі намагання, він нічого не міг вигадати. Вони затьмарили йому розум.
Його мозок не працював. Жодних думок, жодної реакції, жодної відповіді їм, хоч би якої кволої та лажової, навіть така не спадала йому на думку.
«Дивно»,— подумав Арктор і відчув себе збитим із пантелику.
Тоді вийшов із будівлі і рушив до свого автомобіля.
«Що стосується мене, — подумав він, — то Піковий Вікс зник назавжди. Не заходитиму я більше в такі місця».
«Настав час, — нудотно думалося Арктору, — просити нове завдання. Стежити за кимось іншим.
Вони виявилися крутішими за нас».
4
Розмита пляма шифрувального костюма, що зареєструвалася під іменем Фред, дивилася на іншу розмиту пляму, яка називала себе Генком.
— Отже, це все щодо Донни, Чарльза Фрека і — давай-но подивимося... — монотонний металевий голос Генка на секунду запнувся. — Гаразд, ти взявся за Джима Берріса.
Він зробив запис на планшеті, що лежав перед ним.
— Ти вважаєш, що Дат Вікс, вочевидь, загинув або подався кудись-інде.
— Або десь переховується й призупинив діяльність, — сказав Фред.
— Чув, щоб хтось згадував це ім’я: Граф або Арт Де Вінтер?
— Ні.
— Як щодо жінки на ім’я Моллі? Велика така жінка.
— Ні.
— А з приводу пари шоколадних, братів, їм близько двадцяти років, на прізвище щось типу Гетфілд? Імовірно, займаються героїном, торгують фунтовими пакетами.
— Фунтовими? Фунтовими пакетами героїну?
— Саме так.
— Ні, — відказав Фред. — Таке я б запам’ятав.
— Швед, високий такий, ім’я шведське якось на «П». Сидів, має схиблене почуття гумору. Великий такий, але худий, носить багато готівки, вочевидь, після поставки цього місяця.
— Я за ним простежу. — сказав Фред. — Фунтами.
Він похитав головою, хоча насправді розмита пляма лиш трохи загойдалася.
Генк перебирав свої голографічні записи.
— Ну, цей у в’язниці,— він на мить показав фото, а тоді прочитав примітку на звороті.— Ні, цей помер; тіло внизу.
Він продовжив перебирати документи. Час спливав.
— Як думаєш, дівчинка на ім’я Джора торгує тілом?
— Сумніваюсь.
Джорі Каяс було лише п’ятнадцять. Вона вже сиділа на ін’єкціях Препарату С, мешкала в кімнаті, розташованій у нетрях Бреє, під дахом, де єдиним джерелом тепла був кип’ятильник; вона жила за рахунок державної стипендії на навчання, яку їй вдалося отримати. Наскільки йому було відомо, вона не відвідувала заняття вже протягом шести місяців.
— Коли почне, повідом. Тоді зможемо взятися за її батьків.
— Гаразд,— кивнув Фред.
— Чувак, цей дитсадок швидко скочується в яму. Була в нас тут одна днями — виглядала на п’ятдесят. Жмути сивого волосся, бракує кількох зубів, запалі очі, руки, мов вантузи... Ми поцікавилися, скільки їй років, і вона відповіла: «Дев’ятнадцять». Ми перепитали ще раз. «Знаєш, на скільки ти виглядаєш? — сказала їй старша сестра лікарні.— Подивись у дзеркало». Ну вона й подивилась. Почала плакати. Я запитав у неї, як довго вона ширяється.
— Рік,— прикинув Фред.
— Чотири місяці.
— Товар на вулицях зараз поганий, — проказав Фред, намагаючись не уявляти дев’ятнадцятирічну дівчину з волоссям, яке випадає. — Його бодяжать зі ще гіршим лайном, ніж раніше.
— Знаєш, як вона підсіла? Її брати, обидва, вони штовхали. Якось уночі зайшли до неї в кімнату, схопили її і вмазали, а тоді трахнули. Обидва. Щоб увести в нове життя, я думаю. Вона вже кілька місяців працювала на розі, перед тим як ми її забрали сюди.
— Де вони зараз?
Фред подумав, що, можливо, зможе на них вийти.
— Відбувають шестимісячне покарання за зберігання. У дівчини ще й трипер, а вона цього навіть не знала. Тож почалися ускладнення, як це буває. А брати думали, що це смішно.
— Милі хлопці, — зауважив Фред.
— Я розповім таке, що тебе справді вразить. Чув про цих трьох дітей у лікарні «Фейрфілд», яким мусять щодня колоти геру, бо вони ще занадто малі, щоб пережити абстиненцію? Медсестра намагалася...
— Вразило, — механічним монотонним голосом перебив його Фред. — Я вже достатньо почув, дякую.
— Коли починаєш задумуватися про новонароджених немовлят, які вже залежні від героїну, оскільки...
— Дякую, — повторила розмита пляма на ім’я Фред.
— Яким, на твій погляд, має бути покарання для матері, яка час від часу заради приколу коле своєму немовляті героїн, щоб заспокоїти його, щоб воно не кричало? Ніч в окружній в’язниці?
— Щось типу того, — невиразно мовив Фред. — Можливо, тиждень, як роблять з пияками. Іноді мені хочеться збожеволіти. От тільки забув, як це робиться.
— Забуте мистецтво, — сказав Генк. — Мабуть, десь має бути інструкція.
— У сімдесятих був один фільм, — сказав Фред, — називався «Французький зв’язковий». Про двох напарників, наркослідчих, що полювали за героїном, і коли вони знайшли, що шукали, в одного з них конкретно поїхав дах, і він почав стріляти в усіх, хто траплявся йому на очі, включно з його начальниками. Йому стало все одно.
— Тоді, мабуть, на краще, що ти не знаєш, хто я, — мовив Генк.— Таким чином ти можеш завалити мене лише випадково.
— Врешті-решт, — проказав Фред, — усіх нас хтось завалить.
— Відчуємо полегшення. Справжнє полегшення.
Генк далі занурився в купу своїх записів.
— Джеррі Фебін. Що ж, його ми викреслимо. Н.-А. К. Хлопці з сусіднього офісу розповідають, що дорогою до клініки Фебін скаржився відповідальним офіцерам на те, що його днями й ночами переслідує маленький, три фути заввишки, безногий найманець, який пересувається на візку. Але він ніколи нікому про це не розказував, бо якби розказав, то люди вирішили б, що він — псих, і втекли б, і тоді б він зостався без друзів, і йому ні з ким було б побалакати.