— Ага, — стоїчно відказав Фред. — Фебін з’їхав з глузду. Я читав клінічний аналіз його ЕЕГ. Про нього можна забути.
Завжди, коли Фред сідав навпроти Генка і звітував, він певним чином глибоко змінювався. Зазвичай він помічав це вже опісля, хоча тоді, коли це з ним відбувалося, Фред зауважував, що з якоїсь причини поводиться помірковано й відсторонено. Хай там що і про кого він дізнався під час цих зустрічей, це жодним чином не впливало на його емоційний стан.
Спершу Фред думав, що так відбувається через шифрувальні костюми, які вони обоє носили; вони не дозволяли їм відчути фізичну присутність одне одного. Пізніше він припустив, що справа була не в костюмах; а в самій ситуації. З професійних причин Генк навмисне не виказував жодної приязні, жодного захоплення усіх цим; ні злість, ні любов, взагалі жодні сильні емоції нікому з них не допомогли б. Як їм могло б зарадити інтенсивне природне переживання, якщо вони обговорювали злочини, серйозні злочини, вчинені близькими Фреду людьми або навіть, як у випадку з Лакменом і Донною, дорогими йому? Він мусив нейтралізувати своє єство; вони обоє так робили, щоправда, Фреду було важче, ніж Генку. Вони обидва ставали відстороненими; говорили відсторонено; виглядали відсторонено. Поступово це почало вдаватися йому легко, без попередньої підготовки.
А потому всі його почуття накочувалися знову.
Обурення з приводу багатьох речей, які він побачив, навіть жах, а врешті-решт — шок. Накочувалися великими всеохопними хвилями без жодних прелюдій. У його голові завжди гучно шуміло.
Утім, коли Фред сидів за столом навпроти Генка, він нічого цього не відчував. Теоретично він міг без емоцій описати будь-що, свідком чого йому довелося бути. Або вислухати що завгодно від Генка.
Наприклад, він міг недбало мовити: «Донна вмирає від гепатиту і за допомогою своєї голки намагається відправити на той світ якомога більше своїх друзів. Найкраще у цьому випадку — добряче відгамселити її держаком пістолета й не відступати, аж поки вона не перестане таке робити». Про свою ж дівчину... якби він це бачив або був упевнений, що це так. Або «Донна страждає від масивної вазоконстрикції від самопального аналога LSD, який вона вжила кілька днів тому, і половина судин у її мозку тепер зруйновані». Або ж «Донна померла». І тоді Генк би це записав і, можливо, сказав: «Хто продав їй товар і де його виготовили?» або «Де відбудеться поховання? Нам треба записати номери всіх автомобілів та імена», — і він би обговорював це без жодних емоцій.
Таким був Фред. Але пізніше він перетворювався на Боба Арктора, десь на півдорозі між «Піца Хат» та заправкою «Арко» (галон там тепер завжди коштував один долар два центи), і жахливі видіння охоплювали його, хотів він того чи ні.
Зміни, які відбувалися в ньому, коли Боб перетворювався на Фреда, слугували для втримання емоцій. Пожежники, лікарі й трунарі відчувають на своїй роботі те саме. Жоден із них не може підстрибувати й скрикувати щокілька хвилин; спершу вони б виснажили себе, стали б непотрібними, а тоді виснажили б решту людей довкола себе, вигоріли б як професійно, так і в особистому плані. У людини не так уже й багато енергії.
Генк не змушував його бути нечуттєвим; він дозволяв йому так поводитися. Заради нього ж. За це Фред був йому вдячним.
— А що там з Арктором? — поцікавився Генк.
На додачу до того, що він розповідав про всіх інших, Фред, перебуваючи у шифрувальному костюмі, також звітував про себе. Якби він цього не робив, то його керівник,— а через нього й увесь правоохоронний апарат,— дізнався б, хто такий Фред, незважаючи на те, носив він костюм чи ні. Інформатори б доповіли нагору, і незабаром Боб Арктор, сидячи у своїй вітальні, курячи наркоту й закидаючись нею разом із іншими торчками, виявив би, що за ним також стежить маленький, три фути заввишки, найманець на візку. І на відміну від Джеррі Фебіна, це були б не галюцинації.
— Арктор не робить нічого особливого,— сказав Фред, як завжди. — Працює на своїй нікудишній роботі у центрі викупу купонів «Блю Чип», упродовж дня хаває кілька пігулок «смерті», розбодяженої з метамфетаміном...
— Не впевнений.
Генк вже якийсь час тримав у руках один і той самий аркуш паперу.
— Ми отримали доповідну від одного інформатора, чиї дані зазвичай виявляються правдивими, що Арктор має у своєму розпорядженні значно більше грошей, аніж те, що йому могли б платити в центрі з викупу купонів «Блю Чип». Ми зателефонували туди й поцікавилися, скільки він отримує. Не так уже й багато. І тоді ми запитали, чому, і виявилося, що він працює неповний тиждень.
— Ніфіга собі, — понуро мовив Фред, розуміючи, що «додатковий» заробіток — це, звісно ж, кошти, які він отримував, працюючи наркослідчим.
Щотижня йому видавав дрібні купюри апарат, замаскований під автомат для продажу напоїв «Доктор Пеппер» у мексиканському барі-ресторані в Плацентії. Здебільшого це була винагорода за інформацію, яку вдало застосовували під час судових процесів. Іноді суми були надзвичайно великими, наприклад, коли затримували якогось значного героїнового дилера.
— І за словами інформатора, — задумливо зачитав Генк далі, — Арктор загадково кудись зникає, особливо після заходу сонця. Прибувши додому, він їсть, а тоді, вигадавши якусь причину, знову кудись іде. Іноді дуже швидко. Але ніколи надовго. — Він — його шифрувальний костюм — зиркнув на Фреда.— Ти щось таке помічав? Можеш підтвердити? Наштовхує на якісь думки?
— Найімовірніше, він ходить до своєї дівчини — Донни, — відказав Фред.
— Що ж, «найімовірніше». Ти мусиш знати напевне.
— Це Донна. Він днями й ночами її трахає,— він враз відчув себе страшенно незручно. — Але я перевірю і повідомлю. Хто цей інформатор? Може, він хоче підставити Арктора.
— Чорт! Цього ми не знаємо. Повідомив по телефону. Запису немає — він користувався якимось допотопним електронним фільтром.
Генк засміявся; це прозвучало дивно, зважаючи на його металевий голос.
— Але це спрацювало. І досить добре.
— Господи! — запротестував Фред.— Це ж Джим Берріс, цей торчок із випаленими кислотою мізками, на нього напала шиза — от він і підставляє Арктора із заздрощів! Під час військової служби Берріс відвідував безкінечні курси з ремонту електроніки та технічного обслуговування важкої техніки. Я не повірив би жодному його слову як інформатору.
— Нам не відомо, чи це Берріс, — промовив Генк,— і в будь-якому разі він може виявитися не просто «торчком із випаленими кислотою мізками». Ми доручили кільком співробітникам вивчити це питання детальніше. Щоправда, мені здається, що ми ще не дізналися нічого такого, що могло б стати тобі в пригоді, принаймні поки що.
— Так чи інакше, це — хтось із Аркторових друзів, — мовив Фред.
— Так, без сумніву, його підставляють, аби помститися. Ці торчки здають одне одного, щойно на щось образяться. До речі, здається, він таки й справді був знайомий з Арктором доволі близько.
— Хороший друг, — уїдливо проказав Фред.
— Ну але саме так ми про це й дізнаємося, — зауважив Генк. — Яка різниця між цим і тим, що робиш ти?
— Я не роблю це через заздрощі, — відповів Фред.
— А навіщо ти це робиш узагалі?
— Курва, якби ж я знав! — після паузи відказав Фред.
— З Вікса тебе знято. Думаю, саме час зробити твоїм головним завданням стеження за Бобом Арктором. У нього є друге ім’я? Він користується ініціалами...
— Чому Арктор? — видав здавлений роботизований звук Фред.
— Таємний прибуток, таємні справи, здобуває ворогів через свою діяльність. Яке друге ім’я цього Арктора?
Ручка Генка завмерла в терплячій готовності. Він очікував на відповідь.
— Постлесвейт.
— Як воно пишеться?
— Не знаю, хрін його знає, — відказав Фред.
— Постлесвейт, — повторив Генк, вивівши кілька літер. — Хто він за національністю?