— Валлієць, — коротко відповів Фред.
Він міг ледь чути слова; йому забракло слуху, а далі, одного за одним, і решти чуттів.
— Це з тих, що співали про людей з Гарлеху? Що таке цей «Гарлех»? Десь є таке місто?
— У 1468 році в Гарлеху героїчно відбивали облогу йорксистів... — Фред запнувся.
«Бляха! — подумав він. — Це — жахливо».
— Зачекай, я хочу записати,— сказав Генк, водячи ручкою в нотатнику.
— Це означає, що ви розмістите «жучки» в будинку й машині Арктора? — запитав Фред.
— Так, із новою голографічною системою; вона краща, і ми якраз маємо кілька ще не застосованих. Думаю, ти захочеш знати їхнє розміщення і всі роздруківки.
Це Генк також занотував.
— Скористаюсь усім, що дасте, — сказав Фред.
Усе це його неабияк приголомшило; він хотів, аби зустріч пошвидше скінчилася й подумав: «Якби ж я міг закинутися парою пігулок...»
Безформна пляма навпроти нього все писала й писала, вказуючи ідентифікаційні номери всього обладнання, яким, якщо це затвердять, Фред невдовзі послуговуватиметься, за допомогою якого буде встановлено систему постійного моніторингу останньої моделі у його власному будинку, яка за ним же й стежитиме.
Берріс витратив понад годину, намагаючись вдосконалити глушник, зроблений зі звичайних побутових матеріалів, що коштували не більше одинадцяти центів. Йому майже вдалося це зробити, застосувавши алюмінієву фольгу й шматок поролону.
У нічній темряві на задньому подвір’ї будинку Боба Арктора, поміж купами бур’янів та сміття, він готувався вистрілити зі свого пістолета з саморобним глушником.
— Сусіди ж почують, — мовив Чарльз Фрек тривожним голосом.
Він скрізь бачив освітлені вікна, багато людей, мабуть, дивилися телевізор або крутили собі косяки.
— У цьому районі в поліцію дзвонять, лише коли трапляється вбивство,— умостившись так, щоб його не було видно, але щоб він сам мав змогу за всім спостерігати, сказав Лакмен.
— А навіщо тобі глушник? — поцікавився Фрек у Берріса.— Вони ж заборонені.
— У наші дні і в наш час, — похмуро проказав Берріс,— у такому дегенеративному суспільстві, в якому ми живемо, враховуючи аморальність його індивідуумів, кожна порядна людина завжди має потребу в зброї. Щоб мати змогу себе захистити.
Він примружив очі й вистрілив зі свого пістолета з саморобним глушником. Надзвичайно гучний звук на мить оглушив усіх трьох. Десь далеко на подвір’ях загавкали собаки.
Посміхаючись, Берріс почав здирати алюмінієву фольгу з поролону. Схоже, усе це його потішило.
— Це точно ще той глушник, — сказав Чарльз, думаючи про те, коли ж приїде поліція. Колоною автомобілів.
— Він, — пояснив Берріс, показуючи йому і Лакмену почорнілі пропалені смуги в поролоні, — радше збільшив звук, аніж приглушив його. Але я його майже зробив. У будь-якому разі я зрозумів принцип дії.
— Скільки коштує цей ствол? — поцікавився Фрек.
У нього ніколи не було ствола. Кілька разів був ніж, але хтось завжди його в нього крав. Одного разу це зробила його дівчина, доки він був у ванній.
— Недорого, — відповів Берріс. — Уживаний — приблизно тридцять доларів. А це саме такий.
Він простягнув зброю Чарльзу, котрий перелякано позадкував.
— Я його тобі продам,— сказав Берріс.— Тобі він справді потрібен, щоб захищатися від тих, хто захоче тобі зашкодити.
— А таких багато, — у своїй іронічній манері, усміхнувшись, додав Лакмен.— Днями бачив в L.A. Times оголошення — безкоштовний радіопрогравач тому, хто найкраще зашкодить Фреку.
— Я дам тобі за нього тахометр «Борґ-Ворнер», — сказав Чарльз.
— Який ти вкрав у гаражі чувака через дорогу, — мовив Лакмен.
— Ну ствол, мабуть, також крадений,— відказав Фрек.
Більшість речей, які мали хоча б якусь цінність, так чи інакше були крадені; це означало, що річ чогось варта.
— Щоб ти знав,— сказав він,— чувак через дорогу також поцупив цей тахометр. Вочевидь, він уже через п’ятнадцять рук пройшов. Кажу тобі, це справді кльовий тахометр.
— Звідки ти знаєш, що він був крадений? — запитав його Лакмен.
— Чорт, та в цього чувака в гаражі вісім тахометрів, із усіх стирчать дроти! Кажу тобі. Що б він ще з такою кількістю робив? Хто йде і купує собі вісім тахометрів?
— Я думав, ти зайнятий тим цефаскопом, — звернувся Лакмен до Берріса. — Уже закінчив?
— Я не можу працювати над ним і вдень, і вночі — там надто багато роботи,— відказав Берріс.— Мені треба розвіятись.
Багатофункціональним складаним ножем він відрізав ще один шматок поролону.
— Цей уже буде зовсім беззвучним.
— Боб думає, що ти працюєш над цефаскопом, — сказав Лакмен.— Лежить собі на ліжку в кімнаті й уявляє, що ти це робиш, у той час як ти тут шмаляєш зі свого пістолета. Хіба ви не домовилися з Бобом, що ти відпрацюєш плату, яку заборгував йому за оренду, тим, що...
— Як і хороше пиво, — сказав Берріс, — складна, кропітка реконструкція пошкоджених електронних вузлів...
— Краще просто ще раз шмальни з найкращого одинадцятицентового глушника всіх часів, — перебив його Лакмен і відригнув.
«Це мене дістало», — подумав Роберт Арктор.
Він самотньо лежав на спині в тьмяному світлі своєї спальні, похмуро втупившись у нікуди. Під подушкою Арктор тримав свій спеціальний поліцейський револьвер 32-го калібру; від звуку Беррісового 22-го, що вистрілив на задньому подвір’ї, він рефлективно дістав ствол і переклав його так, щоб було легше до нього дотягнутися. Перестрахувався від будь-якої небезпеки, навіть не усвідомивши цього руху.
Однак 32-й безсилий проти такої підлості, як пошкодження його найціннішої і найдорожчої власності. Щойно повернувшись додому після звітування Генку, Арктор перевірив усю іншу техніку й пересвідчився, що з нею все гаразд — зокрема автомобіль — за такої ситуації завжди спершу треба перевірити автомобіль. Бо хоч що б відбувалося, хоч хто б це все робив, було очевидно, що йшлося про боягуза й хитрюгу: якогось безчесного та слабкодухого психа, що зачаївся на периферії Аркторового життя і вражав його непрямими й підступними ударами з таємної безпечної позиції. Це була радше навіть не особа, а щось типу ходячого прихованого симптому їхнього способу життя.
Був час, коли він жив по-іншому, тоді не було 32-го під подушкою, божевільного на задньому подвір’ї, котрий з бозна-якої причини стріляє з пістолета, іншого, а можливо, і цього самого психа, що накладає поверхом вище відбиток свого власного заціпенілого мозку на надзвичайно дорогий і цінний цефаскоп, який усім подобається і яким захоплюються всі, хто тут живе, а на додачу ще й усі їхні друзі. Колись Боб Арктор жив інакшим життям: у нього була схожа на більшість дружин дружина, двоє маленьких доньок, стабільне житло, яке щодня мили й прибирали, мертві газети, що їх нерозгорнутими переносили з порогу до смітника або іноді навіть читали. Та одного дня, дістаючи з-під раковини електричний апарат для приготування попкорну, Арктор вдарився головою об кут кухонної шафи, що розміщувалася прямо над ним. Біль, поріз, що розсік його скальп, такі неочікувані й незаслужені, з якоїсь незбагненної причини змели усе павутиння. Раптом Арктор усвідомив, що він ненавидить не кухонну шафу: він ненавидить свою дружину, двох своїх доньок, увесь свій будинок, заднє подвір’я з газонокосаркою, гараж, систему опалення, газон перед будинком, паркан — усе це йобане місце і всіх, хто тут живе. Він захотів розлучення; він захотів утекти. Тож саме так і зробив, до того ж доволі швидко. Й поступово занурився в нове й похмуре життя, у якому всього того не було.
Мабуть, Арктор мав би жалкувати, що прийняв таке рішення. Однак він не жалкував. У тому житті не було місця захопленню, не було відчуття пригоди. Воно було занадто безпечним. Усе, з чого воно складалося, завжди було в нього перед очима, і нічого нового очікувати не доводилося. «Воно нагадувало, — одного разу подумав він, — маленький пластмасовий човен, який без жодних пригод плив би собі доти, доки врешті-решт не затонув би, що для всіх виявилося б таємно очікуваним полегшенням».