«Досвід показав, — розмірковував Боб Арктор, їдучи трасою Сан-Дієґо на південь, — що в суді важко довести крадіжку й продаж електронної системи спостереження, нелегально встановленої у чиємусь помешканні. Поліція могла лише схопити їх десь-інде на якомусь іншому правопорушенні. Хай там як, а бариги в аналогічних ситуаціях реагували особливо не задумуючись». Йому пригадався випадок, коли героїновий дилер, щоб підставити одну тьолку, заховав два пакети героїну в ручці її праски, а тоді подзвонив у службу анонімних повідомлень поліції «ПІДКАЗУЄМО». Перш ніж поліція мала змогу вдатися до дій, дівчина знайшла героїн, але замість того, щоб спустити його в унітаз, вона його продала. Приїхала поліція, нічого не знайшла, після цього вони провели аналіз голосу на записі телефонної служби повідомлень і заарештували баригу за надання неправдивої інформації правоохоронним органам. Вийшовши під заставу, він однієї ночі завітав до цієї тьолки й побив її мало не до смерті. Коли його зловили й запитали, за що він вибив їй око, зламав обидві руки й кілька ребер, барига пояснив, що вона знайшла два пакети високоякісного героїну, який належав йому, вигідно їх продала, а з ним не поділилася. «Отака, — підсумував Арктор, — ментальність бариг».
Він висадив Лакмена і Берріса, щоб вони могли зайнятися оборудкою з цефаскопом; таким чином він не лише позбувся їх обох і не давав їм змоги повернутися додому, доки там встановлювали «жучки», а ще й отримав нагоду відвідати одну особу, яку не бачив вже понад місяць. Він рідко сюди заїжджав, а ця тьолка, здавалося, не робила більш нічого, окрім як двічі чи тричі на день ширялася метамфетамінами й торгувала тілом, щоб їх купити. Вона жила зі своїм дилером, який також був її хлопцем. Зазвичай Дена Менчера цілий день не було вдома, що й на краще. Дилер також на чомусь сидів, але на чому саме, Арктор виявити не міг. Вочевидь, багато на чому. У будь-якому разі, хоч що б це було, Ден став схибленим і злим, непередбачуваним і схильним до насильства. Було дивно, що його ще давно не загребла місцева поліція за порушення громадського спокою. Можливо, він від них відкуповувався. Або ж, що імовірніше, вони просто на це не зважали; ці люди жили в закинутому районі поміж пенсіонерів та решти бідняків. У Кромвель-Віллидж до будинків поруч зі звалищем, стоянками та розбитими дорогами поліція зазирала лише з приводу серйозних злочинів.
Здавалося, ніщо так не сприяло злидням, як група будівель із базальтових блоків, які навмисне звели для того, щоб допомогти людям вибратися зі злиднів. Він припаркувався, відшукав потрібні сходи, що смерділи сечею, зійшов ними у темряву, знайшов двері Будівлі 4 з позначкою G. Перед дверима лежала повна каністра розчинника «Драно», Боб автоматично її підняв, думаючи про те, скільки дітей тут бавиться, і на мить згадавши про своїх власних дітей і те, що він упродовж усіх цих років робив для того, щоб їх захистити. Цю каністру Арктор підняв також зі схожих міркувань. Він постукав нею у двері.
Зашурхотів замок — і двері прочинилися, утримувані зсередини ланцюжком; назовні визирнула дівчина, Кімберлі Гокінз.
— Так?
— Привіт, — сказав Арктор. — Це я, Боб.
— Що це там у тебе?
— Каністра «Драно», — відказав він.
— Не жартуй так.
Вона мляво відчинила двері; її голос також звучав мляво. Він помітив, що Кімберлі перебувала в апатії, у глибокій апатії. До того ж у дівчини був синець під оком і розбита губа. А роззирнувшись довкола, Арктор зауважив, що всі вікна крихітного брудного помешкання розбиті. Друзки скла валялися на підлозі поряд із перевернутими попільничками й пляшками з-під «Кока-Коли».
— Ти одна? — запитав він.
— Ага. Ми з Деном побилися, і він кудись звітрився.
Наполовину чікано, низенька й не надто гарна дівчина з хворобливим виглядом метамфетамінного наркомана опустила свій незрячий погляд, і він зауважив, що її голос хрипів, коли вона говорила. Від деяких наркотиків так бувало. А ще таке траплялося під час гострого фарингіту. Вочевидь, помешкання взагалі не прогрівалося, тим паче з вибитими вікнами.
— Він тебе побив.
Арктор поставив каністру «Драно» на високу поличку поверх якихось порнороманів у м’якій палітурці, більшість з яких були застарілими.
— Ну, слава Богу, у нього не було з собою ножа. Того, фірми «Кейс», якого він тепер носить у піхвах на поясі, — Кімберлі всілася в м’яке крісло, з якого стирчали пружини. — Що тобі треба, Бобе? Я в дупі, у повній дупі.
— Хочеш, аби він повернувся?
— Ну... — вона злегка знизала плечима. — Хтозна.
Арктор підійшов до вікна й визирнув назовні. Без сумніву, рано чи пізно Ден Менчер повернеться: дівчина була джерелом його прибутку, і Ден розумів, що їй знадобиться її регулярна доза, щойно у неї все закінчиться.
— Скільки ти ще протримаєшся? — запитав він.
— Ще день.
— Можеш дістати десь-інде?
— Ага, але не так дешево.
— Що у тебе з горлом?
— Застудилась,— відказала вона.— Це через вітер, що продуває.
— Тобі варто...
— Якщо я піду до лікаря, — сказала Кімберлі, — то він зрозуміє, що я сиджу на «меті». Мені не можна до нього.
— Лікарю начхати.
— Звісно, що ні.
Раптом вона прислухалася: деренчання автомобіля, гучне і з перервами.
— Це тачка Дена? Червоний «Форд Торіно» сімдесят дев’ятого?
Арктор визирнув з вікна на засмічену стоянку і побачив, як паркується задрипаний червоний «Торіно», з його подвійної труби валив темний дим, дверцята з боку водія відчинилися.
— Так.
Кімберлі зачинила двері: на два додаткові замки.
— Мабуть, він узяв із собою ніж.
— У тебе є телефон?
— Ні, — відповіла вона.
— Варто мати.
Дівчина знизала плечима.
— Він тебе вб’є, — мовив Арктор.
— Але не зараз. Ти ж тут.
— Пізніше, коли я піду.
Кімберлі знову всілася в крісло й знизала плечима.
Через кілька хвилин вони почули звуки кроків за дверима, а тоді стукіт у двері. Ден закричав, щоб вона відчинила. Кімберлі прокричала йому «ні» і те, що вона не сама.
— Добре, — тонким голосом заволав Ден. — Я поріжу тобі шини.
Він збіг сходами донизу. Через розбите вікно Арктор і Кімберлі побачили, як Ден Менчер, худий, короткострижений, схожий на гея чувак, вимахуючи ножем, наблизився до її машини. Він досі кричав, його слова було чути всім сусідам.
— Я поріжу тобі шини, твої йобані шини! А потім і тебе уб’ю нахуй!
Він нахилився і пробив одну, а тоді іншу шину старого «Доджа» Кімберлі.
Раптом вона підхопилася, кинулася до дверей і почала оскаженіло відчиняти всі замки.
— Я мушу його зупинити! Він поріже мені всі шини! У мене немає страховки!
Арктор зупинив її.
— Там і моя машина також.
Звичайно, він не мав при собі зброї, а у Дена був ніж, і він втратив над собою контроль.
— Шини не...
— Мої шини! — горлаючи, дівчина почала вириватися, щоб відчинити двері.
— Це саме те, чого він від тебе домагається, — мовив Арктор.
— Униз,— задихалася Кімберлі.— Ми можемо викликати поліцію — у них є телефон. Відпусти мене!