З неочікуваною силою вона відштовхнула Боба й відчинила двері.
— Я викличу поліцію. Мої шини! Одна з них нова!
— Я з тобою.
Арктор згріб її за плече, але вона помчала сходами донизу так швидко, що він ледь її наздогнав. Кімберлі вже дісталася сусіднього помешкання й гупала в двері.
— Прошу, відчиніть! — благала вона. — Прошу, мені треба викликати поліцію! Прошу, дозвольте мені викликати поліцію!
Боб став поруч із нею і постукав.
— Нам потрібно скористатися вашим телефоном, — сказав він.— Це — терміново.
Двері відчинив старий чоловік у сірому светрі, зім’ятих широких штанах і краватці.
— Дякую, — мовив Арктор.
Кімберлі проштовхалась усередину, підбігла до телефону й набрала оператора. Арктор став обличчям до дверей, очікуючи, що з’явиться Ден. Однак до нього не долинало жодного звуку, тільки Кімберлі бурмотіла щось оператору: якусь вигадку, щось про сварку через пару чобіт за сім доларів.
— Він сказав, що вони належать йому, оскільки я купила йому їх на Різдво, — бурмотіла вона, — але вони мої, бо я за них заплатила, тоді він почав їх у мене видирати, і я відрізала відкривачкою халяви, а він...
Вона замовкла; тоді кивнула.
— Добре, дякую. Так, я зачекаю.
Старий і Арктор перезирнулися. У сусідній кімнаті стара жінка в сукні з принтом мовчки спостерігала за всім, що відбувалося. Її обличчя заціпеніло від страху.
— Вам, мабуть, непереливки,— мовив Арктор до обох старих.
— Це відбувається постійно, — відказав чоловік. — Їх усю ніч чути, щоночі б’ються, і він щоразу каже, що вб’є її.
— Нам треба було повернутися до Денвера,— мовила стара. — Я ж казала тобі, що нам слід повернутися.
— Ці жахливі бійки, — сказав старий. — І речі б’ють, і галас зчиняють.
Переляканим поглядом він дивився на Арктора, благаючи чи то про допомогу, чи то про розуміння.
— Знову й знову, без упину, і, що найгірше — розумієте, щоразу...
— Так, розкажи йому, — перебила стара.
— Що найгірше, — продовжив чоловік голосом, в якому вчувалася гідність, — щоразу, як виходиш надвір у крамницю або щоб надіслати лист, вступаєш у... розумієте, у те, що лишають собаки.
— Собаки, — обурено мовила стара.
Приїхав автомобіль місцевої поліції. Арктор виступив у ролі свідка, не сказавши, що він працює на правоохоронні органи. Коп записав його свідчення й спробував отримати їх також від Кімберлі як від постраждалої сторони, однак те, що вона говорила, не мало жодного сенсу: вона знову й знову розводилася про пару чобіт, про те, чому вона їх забрала і скільки всього вони для неї означали. Сидячи з планшетом і листком паперу, коп кинув на Аркгора холодний погляд. Що саме означав цей погляд, Боб не зрозумів, утім, він йому не сподобався. Зрештою поліцейський порадив Кімберлі подзвонити й викликати їх, якщо підозрюваний повернеться та знову спричинятиме проблеми.
— Ви записали про порізані шини? — запитав Арктор копа, коли той вже зібрався йти. — Ви оглянули її автомобіль на стоянці, записали, скільки порізано шин, скільки було зроблено колотих порізів? Із шин ще й досі повітря виходить.
Поліцейський окинув його тим самим поглядом і забрався, не мовивши й слова.
— Тобі краще тут не лишатися, — сказав Арктор. — Він мав би порадити тобі залишити помешкання. Мав би запитати, чи в тебе є якесь інше місце, де ти могла б тимчасово зупинитися.
Кімберлі сиділа на своєму засмальцьованому дивані посеред заваленої різноманітним непотребом вітальні. Тепер, коли вона припинила марні спроби пояснити ситуацію поліцейському, її погляд знову потьмянів. Вона знизала плечима.
— Я можу тебе відвезти,— мовив Арктор.— Чи є в тебе друг, у якого...
— Вали нахуй звідси! — різко та зі злістю проказала Кімберлі голосом, дуже схожим на голос Дена Менчера, тільки більш хриплим.— Вали нахуй звідси, Боб Арктор — забирайся, чорт, забирайся до біса! Ти звалиш коли-небудь чи ні?
Вона пронизливо закричала, а тоді розпачливо замовкла.
Він подався геть і повільно, крок за кроком, спустився сходами. Коли Боб зійшов донизу, щось грюкнуло й скотилося услід за ним — це була каністра «Драно». Він почув, як вона замок за замком зачиняє двері. «Нікудишні замки, — подумав Арктор. — Усе тут нікудишнє. Офіцер радить подзвонити, якщо підозрюваний повернеться. Як вона це зробить, не вийшовши з квартири? А якщо вийде, то її підріже Ден Менчер, як він зробив це з тими шинами. — Він згадав, як жалілися старі внизу. — І, напевно, вона спершу вийде, а вже тоді впаде мертвою в собаче лайно». Йому закортіло істерично розсміятися через систему цінностей, з якою живуть ці старі; мало того, що поверхом вище кінчений псих щоночі б’є, погрожує вбити і, вочевидь, невдовзі вб’є молоду наркоманку, яка торгує тілом і, без жодних сумнівів, хворіє на гострий фарингіт, якщо не ще на щось, але й на додачу до цього...
Везучи Лакмена й Берріса назад на північ, Арктор голосно засміявся.
— Собаче лайно, — сказав він. — Собаче лайно.
«А собаче лайно — це смішно, — подумав Боб. — Якщо тільки ти здатен це збагнути. Смішне собаче лайно».
— Краще змінити ряд і об’їхати вантажівку «Сейфвей», — мовив Лакмен. — Цей недоумок ледве повзе.
Арктор перейшов на ряд ліворуч і набрав швидкість. Але коли він зняв ногу з педалі, та несподівано впала на підлогу, і в ту ж мить двигун люто заревів, а машина з шаленою, дикою швидкістю рвонула вперед.
— Повільніше! — одночасно скрикнули Лакмен і Берріс.
На той час автомобіль уже розігнався майже до сотні миль за годину; попереду вигулькнув фургон «Фольксваґен». Педаль газу не працювала: вона не поверталася на місце і ніяк не реагувала. Лакмен, котрий сидів поруч, і Берріс, що був позаду, разом інстинктивно виставили руки вперед. Арктор викрутив кермо і проскочив повз фургон зліва, де ще лишалося трохи вільного місця, яке не встиг зайняти «Корвет», що рухався з великою швидкістю. «Корвет» засигналив, і до них долинув скрегіт гальм. Тепер Лакмен і Берріс почали кричати; раптом Ерні потягнувся й вимкнув запалення; у цей же час Арктор перейшов на нейтральну передачу. Машина уповільнила хід, він затиснув гальма, звернув на ряд праворуч, а тоді із заглушеним двигуном з’їхав на нейтралці на аварійну смугу й поступово зумів зупинитися.
«Корвет», що вже давно їх оминув, досі обурено сигналив. А тепер їх наздогнала велетенська вантажівка «Сейфвей» і також на мить оглушила своїм клаксоном.
— Що в біса трапилося? — запитав Берріс.
— Зворотна пружина, — відказав Арктор, чиї руки, голос і решта тіла несамовито тремтіли, — на дросельному клапані, на газу. Застрягла, мабуть, або зламалась.
Він вказав униз. Усі поглянули на педаль, яка й досі лежала на підлозі. Двигун набрав максимальні оберти, що у цьому автомобілі були доволі значними. Він не помітив, яку швидкість вони встигли набрати, але, вочевидь, це було не менше сотні миль за годину. А ще Боб зауважив, що, хоч він і тиснув рефлекторно на гальма, автомобіль лише трохи сповільнився.
Усі троє мовчки вийшли на аварійну смугу й підняли капот. З масляних клапанів і з-під двигуна здіймався білий дим. Мало не окріп шипів у розширювальному бачку радіатора.
Лакмен нахилився над гарячим двигуном і вказав.
— Це — не пружина, — промовив він. — Це трос, що сполучає педаль газу з карбюратором. Бачиш ось тут? Він порвався.
Довгий стрижень безцільно розпростерся вздовж блока, звисаючи безсило й безпорадно, у той час як його кільце і досі було закріплене на належному місці.
— Тому педаль і не повернулася, коли ти зняв з неї ногу. Проте...
Деякий час він, наморщившись, розглядав карбюратор.
— На карбюраторі є запобіжник, — проказав Берріс, усміхаючись так, що було видно його штучні на вигляд зуби. — Коли трос рветься, ця система...
— А чому він порвався? — перебив його Арктор. — Хіба це кільце кріплення не має утримувати муфту на місці?
Він провів рукою вздовж стрижня.
— Як він міг просто так відвалитися?
Наче й не чуючи його, Берріс продовжив:
— Якщо з якоїсь причини трос рветься, двигун має перейти на неробочий хід. Задля безпеки. Однак натомість він максимально збільшив оберти.