«Цей виблядок серйозно за мене взявся», — подумав Боб Арктор.
— Мені ще ніколи не доводилося бачити, щоб когось так швидко взяло,— сказав Берріс,— проте...
— Тобі вже краще, Бобе? — запитав Лакмен. — Блювоту ми приберемо, жодних проблем. Краще пересядь на заднє сидіння.
Разом із Беррісом вони відчинили дверцята; Арктор невпевнено вибрався назовні, і досі відчуваючи запаморочення.
— Ти точно нічого йому не підсипав? — запитав Лакмен.
У заперечному жесті Берріс підняв руки догори.
6
Замітка. Найбільше наркослідчий боїться не того, що його застрелять або заб’ють, а того, що йому підсиплють велику дозу якого-небудь психоделіка, від якого в його голові до самої смерті крутитиметься нескінченний фільм жахів, або що його ширнуть «мексиканкою» — наполовину героїном, наполовину Препаратом С, або ж що трапиться і те, й інше, а на додачу йому дадуть ще й отруту типу стрихніну, яка його ледь не вб’є, проте він не помре й станеться те, про що було сказано вище: довічна залежність, довічний фільм жахів. Він зануриться в існування, яке тримається на голці й ложці, або битиметься об стіни в психіатричному диспансері чи, що ще гірше, у федеральній клініці. Днями й ночами він намагатиметься струсити з себе тлю або весь час роздумуватиме над тим, чому йому більше не вдається натерти до блиску підлогу. І все це хтось зробить навмисне. Хтось дізнається, чим він займається, і вполює його. Таким чином йому помстяться. Найгіршим чином: за допомогою товару, який вони продають і за продаж якого він їх вистежував.
«Це, — виснував Боб Арктор, обережно їдучи додому, — означає, що і дилери, і слідчі розуміли, що вуличні наркотики роблять з людьми. У цьому вони дійшли згоди».
Механік зі станції технічного обслуговування «Юніон», поблизу якої вони зупинилися, виїхав до його автомобіля і зрештою полагодив його, взявши за це тридцять доларів. Усе решта в машині було гаразд, окрім того, що механік доволі довго перевіряв стан лівої передньої підвіски.
— Там щось негаразд? — поцікавився Арктор.
— Здається, вам важко різко повертати, — відказав механік. — Вона відхиляється від курсу?
Машина не відхилялася, принаймні не настільки, щоб Арктор це зауважив. Однак більше механік не сказав нічого; лише потикав у гвинтову пружину, кульовий шарнір та вимащений маслом амортизатор. Арктор заплатив йому, і евакуатор поїхав геть. Тоді він разом із Лакменом і Беррісом, які тепер обидва сіли на заднє сидіння, заліз в автомобіль і рушив на північ у напрямку округу Орандж.
Дорогою Арктор роздумував і про інші іронічні збіги між наркослідчими та дилерами. Деякі зі слідчих, з якими він був знайомий, заради прикриття вдавали з себе дилерів і спершу продавали, наприклад, гашиш, а згодом іноді навіть герич. Це було хорошим прикриттям, проте воно забезпечувало слідчому прибуток, що постійно зростав і набагато перевищував його офіційну зарплату, навіть враховуючи винагороду, яку він отримував, коли з його допомогою вдавалося перехопити велику поставку наркотиків. Також слідчі дедалі сильніше підсідали на власний товар і, звісно ж, занурювалися у весь цей спосіб життя; вони перетворювалися на багатих наркозалежних дилерів і водночас працювали наркослідчими, тож зрештою деякі з них занедбували свою діяльність у правоохоронних органах заради того, щоб займатися суто дилерством. Однак водночас деякі дилери для того, щоб знищити своїх ворогів, або передчуваючи неминучий арешт, починали працювати на нарковідділ і, ставши на цей шлях, перетворювалися на когось типу неофіційних агентів під прикриттям. Усе змішалося. Світ наркотиків у будь-якому разі й так був для всіх розмитим. Зараз, наприклад, усе змішалося для Боба Арктора: цього післяобіддя, коли він разом із двома друзями опинився за мить від смерті на трасі Сан-Дієґо, заради його ж інтересів працівники правоохоронних органів, — як він сподівався, — установлювали в його будинку «жучки», і якщо все буде зроблено вправно, то цілком можливо, відтепер він зможе убезпечити себе від таких випадків, який трапився сьогодні. У цьому йому поталанило, тож врешті-решт замість того, щоб бути отруєним, застреленим, замість того, щоб підсісти на голку або померти, він зможе притиснути свого ворога, притиснути будь-кого, хоч хто б за нього взявся і хто сьогодні фактично ледь його не вбив. «Коли голосканери будуть встановлені, — думав Арктор, — це надзвичайно зменшить кількість випадків саботажу чи нападів. Принаймні успішних».
Це була ледь не єдина думка, що надавала йому впевненості. «Винний, — згадалося Арктору, доки він якомога обережніше керував автомобілем у щільному післяобідньому потоці транспорту, — може втекти тоді, коли його ніхто не переслідує», — він десь таке чув, і, можливо, це було правдою. Однак безсумнівною правдою було те, що винний тікав, тікав як скажений, і негайно ж вдавався до величезної кількості застережних заходів, коли хтось його і справді переслідував: хтось реальний, досвідчений і водночас невидимий. Хтось, хто перебував зовсім близько. «Так близько, — подумав Боб, — як, наприклад, до заднього сидіння цієї машини. Звідки він, маючи з собою свій смердючий однозарядний нікудишній німецький пістолет 22-го калібру з таким самим смердючим допотопним смішним глушником, якщо Лакмен, як завжди, заснув, міг би прострелити мій череп наскрізь, і тоді я загинув би, мов Боббі Кеннеді, якого вбила куля такого ж калібру — такий же малесенький отвір».
І таке може трапитися не лише сьогодні, а й у будь-який день. І будь-якої ночі.
«Однак коли я перевірю інформаційні носії голо-сканерів у будинку, то дуже скоро й достеменно дізнаюся, чим, коли і, можливо, навіть навіщо займаються в моєму домі всі, включно зі мною. Я спостерігатиму за тим,— подумав він,— як встаю серед ночі, щоб посцяти. Я спостерігатиму за всіма кімнатами впродовж двадцяти чотирьох годин... хоча й із затримкою. Небагато буде користі, якщо голосканери знімуть те, як я отримую „прощальну дозу“ якоїсь дезорієнтуючої наркоти, стиреної „Пекельними янголами“ з військового арсеналу й підсипаної мені в каву; хтось інший з академії, хто перевірить інформаційні носії, буде змушений спостерігати, як я трощу все довкола, не в змозі більше зрозуміти, де я і хто я. Для мене це буде непередбачуваністю, про яку я навіть не дізнаюся. Комусь іншому доведеться дізнатися про неї замість мене».
— Цікаво, — сказав Лакмен, — що відбувалося в будинку, доки нас не було цілий день. Знаєш, усе це доводить, що за тебе хтось серйозно взявся, Бобе. Сподіваюся, коли ми повернемося, будинок ще буде на місці.
— Ага,— відказав Арктор.— Я про це не подумав. І ми так чи інакше не взяли в оренду цефаскоп.
У його голосі прозвучала вдавана смиренність.
— Я б з цього приводу не переймався, — на диво весело мовив Берріс.
— Не переймався б? — розізлився Лакмен. — Боже, та вони могли увірватися й покрасти все, що в нас є. Принаймні все, що є в Боба. І вбити чи почавити тварин. Або...
— Я залишив невеличкий сюрприз,— сказав Берріс, — для того, хто ввійде до будинку, поки нас сьогодні не буде. Доробив його сьогодні рано-вранці... працював, доки не зробив. Електронний сюрприз.
— Який ще електронний сюрприз? — різко, але приховуючи своє занепокоєння, запитав Арктор. — Це мій будинок, Джиме. Ти не можеш встановлювати...
— Тихіше, тихіше, — сказав Берріс. — Як кажуть наші німецькі друзі, leise. Що означає — спокійно.
— Що ти зробив?
— Якщо вхідні двері відчиняться, — мовив Берріс, — під час нашої відсутності, мій касетний програвач почне записувати. Він — під диваном. Там двогодинна плівка. Я встановив три ненаправлених мікрофони «Соні» в трьох різних...
— Ти мав мене повідомити, — сказав Арктор.
— А якщо вони влізуть через вікно? — запитав Лакмен. — Або через задні двері?
— Аби збільшити шанси, що вони ввійдуть через вхідні двері, — продовжив Берріс, — замість того, щоб скористатися більш незвичними методами, я завбачливо лишив вхідні двері незамкненими.