Після паузи Лакмен почав посміюватися.
— А якщо, припустимо, вони не знатимуть, що двері незамкнені? — спитав Арктор.
— Я залишив на них записку, — сказав Берріс.
— Ти приколюєшся!
— Так, — одразу ж відказав Берріс.
— Ти, блядь, приколюєшся над нами чи ні? — перепитав Лакмен. — Я тебе не розумію. Бобе, він приколюється?
— Побачимо, як приїдемо, — мовив Арктор. — Якщо на дверях буде записка і вони незамкнені, значить, ні.
— Вони, мабуть, знімуть записку, — сказав Лакмен, — після того, як обнесуть будинок, а тоді зачинять двері. У такому разі ми не дізнаємося. Ніколи. Ніколи не дізнаємося напевне. Знову ця невідомість.
— Звісно, я жартую! — рішуче сказав Берріс. — Лише психопат на таке здатен — залишити вхідні двері свого будинку незамкненими й повісити на них записку.
— Що ти написав у записці, Джиме? — повернувшись до нього, запитав Арктор.
— Для кого вона? — додав Лакмен.— Я навіть не підозрював, що ти вмієш писати.
— Я написав, — поблажливо відказав Берріс, — «Донно, заходь; двері незамкнені. Ми...»
Берріс запнувся.
— Записка для Донни,— кострубато завершив він.
— Він це зробив,— мовив Лакмен.— Він справді це зробив. Усе це.
— Таким чином, — знову розважливо проказав Берріс, — ми довідаємося, хто це робив, Бобе. А це — найважливіше.
— Якщо вони не вкрадуть касетник, виносячи диван і все решту, — сказав Арктор.
Він швидко обдумував, наскільки велику проблему це насправді створило, цей черговий приклад вияву Беррісового заплутаного нікудишнього електронного генія, якому місце в дитсадку. «Курва! — виснував Боб.— Вони знайдуть мікрофони впродовж перших десяти хвилин і побачать, що ті ведуть до касетника. Вони точно знатимуть, що робити. Видалять запис, перемотають плівку назад, залишать усе, як було, залишать двері відчиненими й не чіпатимуть записки. Фактично, незамкнені двері лише полегшать їм роботу. Йобаний Берріс,— подумав він.— Геніальні плани, які призведуть до того, що пиздою накриється весь всесвіт. У будь-якому разі він, імовірно, забув увімкнути програвач у розетку. Хоча, звісно, якщо він знайде його непід’єднаним...
Стверджуватиме, що це доводить, що тут хтось був, — подумав Арктор. — Він зациклиться на цьому й докучатиме нам цим кілька днів. Заходив хтось, кому було відомо про його пристрій, тож він завбачливо його відімкнув. Тому, — вирішив Боб, — якщо вони знайдуть касетник від’єднаним від розетки, то, сподіваюся, додумаються його туди під’єднати, й окрім цього, ще й правильно все налаштувати. Насправді, їм варто перевірити функціонування усієї його системи стеження, перевірити весь цикл її дії так само, як вони перевіряють свою, абсолютно точно пересвідчитися, що вона функціонує бездоганно й лише тоді перевести її у стан готовності, чистого листка, на якому ще нічого немає, але щось неодмінно з’явилося б, якби хтось — наприклад, вони самі — зайшов до будинку. Інакше підозри Берріса ніколи не зникнуть».
Дорогою Арктор продовжив теоретичний аналіз ситуації, згадавши ще один добре підібраний приклад. Його втовкмачили йому в пам’ять під час тренування в поліцейській академії. Або ж Боб прочитав про це в газетах.
Замітка. Один із найефективніших видів промислового або військового саботажу зводиться до збитків, нанесення яких неможливо належним чином довести або ж узагалі неможливо довести, що вони завдані навмисно. Це щось на кшталт невидимого політичного руху; можливо, його взагалі не існує. Якщо до запалення автомобіля під’єднана бомба, то існування ворога стає очевидним; якщо хтось підриває публічну будівлю або штаб-квартиру якоїсь політичної сили, — очевидне існування політичного ворога. Але якщо трапляється нещасний випадок або низка нещасних випадків, якщо просто перестає працювати обладнання, якщо виявляють, що воно має дефект, особливо якщо все відбувається повільно, впродовж довшого періоду часу, й видається природним, усі ці невеличкі несправності та перебої в роботі — тоді жертва, байдуже, чи це особа, чи партія, а чи держава, ніколи не зможе організовано оборонятися.
«Власне, — роздумував Арктор, дуже повільно їдучи трасою, — в такому випадку людина починає думати, що в неї параноя і що ворога насправді не існує; вона починає сумніватися в собі. Її автомобіль зламався без чийогось втручання; просто не пощастило. І її друзі з нею погоджуються. Це лише у неї в голові. І це знищує краще, ніж будь-що, що можна відстежити. Однак це потребує більше часу. Тож особа або особи, які цим займаються, мусять постійно щось вигадувати й використовувати різноманітні випадкові нагоди впродовж довшого періоду часу. Водночас, якщо жертва виявить, хто на неї полює, то матиме більше можливостей з ними покінчити — більше, звичайно, ніж коли вони, скажімо, вбили б її за допомогою гвинтівки з оптичним прицілом. У цьому була його перевага».
Як йому було відомо, усі держави світу тренують і засилають купу агентів, аби послабити болти тут, підрізати нитку там, перетяти кабелі й спричинити невеликі пожежі або втрату документів — загалом маленькі негаразди. Шматок жувальної гумки в ксерокопіювальному апараті державного офісу може знищити незамінний — і надзвичайно важливий — документ: замість того, щоб вийшла копія, зіпсується оригінал. Забагато мила й туалетного паперу, що ще в шістдесятих знали політично активні хіпі, здатні вивести з ладу всю каналізацію офісної будівлі й змусити працедавців відправити працівників у тимчасову тижневу відпустку. Нафталінова кулька в бензобаці через два тижні зіпсує двигун, коли автомобіль вже перебуватиме в іншому місті, й не залишить жодних речовин, які можна було б проаналізувати на предмет забруднення палива. Будь-яку радіо- чи телестанцію може вивести з ефіру стовп, який, випадково впавши, обірве мікрохвильовий кабель або кабель подачі струму. І так далі.
Багато представників тепер вже зниклого класу аристократії знали про такі витівки прибиральниць, садівників та іншої прислуги: випадково розбита ваза, безцінна фамільна річ, що вислизнула з невправної руки...
— Навіщо ти це зробив, Растусе Браун?
— Ой, а та, забув його, цейво...
І від цього ніяк або майже ніяк не могли захиститися багаті домовласники, заполітизовані письменники, що не подобалися режиму, маленькі молоді країни, що трясли кулаками перед носом США або СРСР...
Якось дружина американського посла у Гватемалі публічно похвалилася, що її чоловік, «котрий завжди носить із собою пістолет», повалив лівацький режим у цій маленькій державі. Посла, оскільки він вже впорався зі своїм завданням, після раптового падіння влади в Гватемалі перевели до однієї невеличкої азіатської країни, і, їдучи там у своєму спортивному автомобілі, він несподівано помітив вантажівку з сіном, що повільно виїхала з бічної дороги просто на нього. За мить від посла не лишилося нічого, крім купи розкиданих довкола друзків. Ані пістолет, ані можливість одним дзвінком підняти на ноги цілу приватну армію ЦРУ нічим йому не допомогли. Дружина не написала про це пишномовної поезії.
— А, зробив шо? — вочевидь, сказав водій вантажівки місцевим правоохоронцям. — Зробив шо, маса? А, та боронь Боже...
Або ж як його колишня дружина, пригадав Арктор. Тоді він працював слідчим у страховій компанії («Ваші сусіди по поверху багато п’ють?»), а вона протестувала проти того, щоб пізно вночі він складав свої звіти замість того, щоб мліти від одного її вигляду. Ближче до кінця їхнього подружнього життя вона навчилася під час того, як він працював, обпікати собі руку, припалюючи цигарку, заносити щось собі в око, прибирати в нього в кабінеті або безкінечно шукати якусь крихітну річ довкола його друкарської машинки. Спершу Боб ображено припиняв роботу й піддавався спокусі мліти від одного її вигляду, та незабаром, дістаючи апарат для приготування попкорну, вдарився на кухні головою і знайшов краще рішення.
— Якщо вони вб’ють тварин, — казав Лакмен, — я їх підірву. Я їх дістану, всіх і кожного. Винайму в Лос-Анджелесі професіоналів, типу банди «Пантер».
— Не вб’ють,— заперечив Берріс.— Немає сенсу завдавати шкоди тваринам. Тварини нічого не зробили.
— А я? — поцікавився Арктор.
— Вочевидь, вони думають, що так, — сказав Берріс.