— Я зайшла, — сказала вона, — як і було написано в записці. Деякий час посиділа й вирубилась. У записці нічого не було про те, коли ви повернетеся. Чого кричите? Боже, які знервовані. Ви мене розбудили.
— Ти щойно курила косяк? — запитав її Арктор. — Перед тим як вирубитися?
— Звичайно, — відказала Донна. — Інакше мені ніколи не вдається заснути.
— Це косяк Донни, — сказав Лакмен. — Віддай його їй.
«Боже мій! — подумав Арктор. — Я занурився у цей тріп не менше за них. Ми всі так глибоко в ньому загрузли, — він стрепенувся, здригнувся й закліпав очима. — Незважаючи на те, що мені відомо, я все одно разом із ними поринув в цей божевільний параноїдальний простір, бачив усе так само, як бачили вони, — заплутано, — подумав він. — Знову морок. Той самий морок, що охоплює їх, охоплює й мене — морок цього безрадісного маревного світу, у якому ми всі дрейфуємо».
— Ти нас із цього витягла, — сказав він Донні.
— З чого? — запитала вона, спантеличена й сонна.
«Не те, ким я є, — подумав Арктор, — не той факт, що я знав, що мало трапитися тут сьогодні, а саме ця тьолка — це вона зібрала мою голову докупи, вона витягла нас трьох із тріпу. Саме ця сексуально вдягнена чорнява тьолка, про яку я звітую, котру я обманюю і яку сподіваюсь трахнути... Ще один світ, у якому повно найобок, — міркував він, — центром якого виявилася ця приваблива дівчина: раціональна точка, за допомогою якої ми одразу ж виплутались. А інакше куди б завели нас наші голови? Тепер усі ми, усі троє, цілком з цього вибрались».
«Однак це не вперше, — подумав Арктор. — Навіть за сьогодні».
— Не варто залишати будинок ось так відчиненим, — мовила Донна. — Тебе можуть обікрасти, і в цьому будеш винний лише ти. Навіть гігантські капіталістичні страхові компанії кажуть, якщо ти лишаєш двері або вікно незачиненими, то вони не покриватимуть жодних збитків. Головним чином через це я й ввійшла, коли побачила записку. Хтось мав би бути всередині, якщо будинок не замкнено.
— Як довго ти тут? — поцікавився у неї Арктор.
Можливо, вона завадила встановленню «жучків»; а можливо, й ні. Імовірно, що ні.
Донна звірилася зі своїм двадцятидоларовим наручним годинником «Таймекс», якого він їй подарував.
— Приблизно тридцять вісім хвилин. Гей, — її обличчя засяяло. — Бобе, у мене з собою та книжка про вовків — хочеш поглянути? Там багато крутої фігні, якщо вкуриш.
— Життя, — проказав Берріс, — єдина крута річ, і все; є тільки один такий крутий тріп. Настільки крутий, що закінчується могилою. Для всіх і всього.
— Мені не почулося? Ти збираєшся продати будинок? — запитала Донна. — Чи це — ну знаєш, мені наснилося? Не можу зрозуміти. Те, що я чула, звучало нереально й дико.
— Ми всі бачимо сон, — відказав Арктор.
«Якщо останнім, хто розуміє, що він — залежний, є сам залежний, тоді, можливо, останній, хто розуміє, що він говорить, є той, хто говорить», — подумав Боб. Йому стало цікаво, скільки з тієї нісенітниці, що підслухала Донна, він дійсно говорив серйозно. Він задумався, скільки з того божевілля, що трапилося за сьогодні,— його власного божевілля — сталося насправді, а скільки було просто глюками, які він перейняв від інших з огляду на ситуацію? Донна завжди була для нього точкою опори, на яку спиралася реальність; для неї вона була основою, чимось природним. Як би він хотів мати відповіді на ці питання.
7
Наступного дня Фред у шифрувальному костюмі з’явився у відділі, щоб дізнатися про встановлення «жучків».
— Наразі на території працює шість голосканерів — нам здається, шести поки що вистачить — вони передають дані до таємної квартири, розташованої на тій самій вулиці, що й будинок Арктора, — пояснив Генк, розклавши на металевому столі між ними план Аркторового будинку.
Вигляд плану дещо заспокоїв Фреда, але не надто. Він узяв аркуш і роздивився місця встановлення різноманітних сканерів в усіх кімнатах, тут і там, вони були встановлені так, аби все постійно перебувало під відеоспостереженням, а також прослуховувалося.
— Тож у цій квартирі я все й передивлятимуся? — запитав Фред.
— Ми використовуємо її як місце для спостереження й нагляду за приблизно вісьмома — чи може вже й дев’ятьма — будинками в цьому районі. Таким чином ти бачитимешся з іншими агентами під прикриттям. Тому завжди будь у костюмі.
— Мене ж побачать, коли я заходитиму до цієї будівлі. Це ж надто близько.
— Думаю, так, але це — величезний комплекс із сотнями помешкань і єдине місце з тих, що ми знайшли, яке відповідало нашим електронним вимогам. Доведеться ним задовільнитися, доки нам не вдасться легально виселити мешканців з якоїсь іншої квартири. Ми над цим працюємо... за два квартали далі, де тебе було б складніше помітити. Потрібен ще тиждень чи десь так, я думаю. Якби дані голосканерів можна було з прийнятним розширенням передавати за допомогою кабелів з мікрореле або ліній ITT, як раніше...
— Я просто навішаю їм лапші, що трахаю в цьому комплексі якусь дівку, якщо Арктор, Лакмен чи ще хтось із тих торчків побачить, як я туди заходжу.
Насправді, це не так сильно все ускладнювало; фактично, він економитиме на неоплачуваному часі, який витрачав би на дорогу, що було досить вагомим фактором. Тепер він міг легко під’їхати до таємної квартири, продивитися дані, обрати необхідне для звіту, визначити, що можна відкинути, а тоді швиденько повернутися до...
«До мого ж власного будинку, — подумав він. — До будинку Арктора. У цьому будинку я — Боб Арктор, кінчений наркоман, підозрюваний, за яким без його відома встановлено спостереження, а тоді щокілька днів мені потрібно буде знаходити привід вискочити на вулицю й потрапити до будівлі, де я — уже Фред, котрий продивляється кілометри плівки, щоб побачити, що я робив, і вся ця морока, — думав він, — мене гнітить. Усе, крім безпеки та важливої особистої інформації, до якої я таким чином отримаю доступ».
Імовірно, будь-кого, хто б на мене не полював, буде спіймано голосканерами в перший же тиждень.
Коли він це усвідомив, його настрій поліпшився.
— Гаразд, — сказав Фред Генку.
— Отже, ти бачиш, де розміщені голосканери. Якщо їм потрібне буде обслуговування, вочевидь, ти зможеш впоратися з цим власноруч, поки нікого не буде поряд. Ти ж без проблем заходиш до його будинку, чи не так?
«От бля,— подумав Фред.— Якщо я це робитиму, то з’являтимуся на записах. Таким чином, коли я покажу їх Генку, буде зрозуміло, що я — один із тих, кого вони там бачитимуть, а це звузить коло підозрюваних».
До цього часу він насправді ніколи не розповідав Генку, як саме дізнавався про своїх підозрюваних; будучи Фредом, він був лише ефективним засобом моніторингу, який постачав інформацію. Але тепер аудіо- та голосканери, які автоматично не редагуватимуть дані, як це робив він сам, коли звітував, усі вказуватимуть на нього. Саме Роберт Арктор порпатиметься в сканерах, якщо ті погано працюватимуть, і саме його обличчя затулятиме екран. Але, з іншого боку, саме він також першим продивлятиметься записи; він усе ще матиме змогу все відредагувати. Хоч це й потребуватиме часу та пильності.
Однак редагувати що? Не видаляти ж усе, що пов’язано з Арктором? Він був підозрюваним. Можна буде видаляти лише Арктора, який колупатиметься в сканерах.
— Я себе видалятиму, — сказав він. — Таким чином ви мене не бачитимете. Звичний протокол безпеки.
— Звісно. Ніколи такого не робив?
Генк дістав і показав йому кілька зображень.
— Для того, щоб стерти будь-яку частину запису, у якій ти з’являєшся в ролі інформатора, користуватимешся приладом об’ємного видалення. Звичайно, це стосується голограм; для аудіозаписів встановленого регламенту немає. Хоча з ними ти не матимеш жодних проблем. Ми знаємо майже напевне, що ти — один із Аркторових друзів, котрі часто бувають у його будинку — ти або Джим Берріс, або Ерні Лакмен, або Чарльз Фрек, або Донна Готорн...
— Донна? — засміявся він.
Тобто насправді засміявся костюм. Як зміг.