— Відчепись, га? — буркнув Берріс. — Я намагаюсь підрахувати силу інерції цього автомобіля на швидкості вісімдесят миль на годину.
— Він вісімдесят не поїде, — сказав Арктор. — Один циліндр накрився. Я хотів тобі це сказати. Учора ввечері, коли я повертався додому з крамниці «7-11», полетів поршень.
— То навіщо ми вийняли карбюратор? — запитав Берріс.— У такому разі нам треба зняти голівку. Насправді навіть більше. У тебе може бути пошкоджена стінка блоку двигуна. Так ось чому він не заводиться.
— Твоя тачка не заводиться? — запитав Арктора Фрек.
— Вона не заводиться,— сказав Лакмен,— бо ми вийняли карбюратор.
— А навіщо ми вийняли карбюратор? — спитав розгублений Берріс. — Я вже забув.
— Щоб замінити всі пружини й решту крихітних деталей,— сказав Арктор.— Щоб вона знову не наїбнулась і нас не вбила. Так нам порадив зробити механік з СТО «Юніон».
— Якби ви, виродки, тут не тринділи, мов зграя розігнаних слідами нариків,— мовив Берріс,— я б зміг завершити свої підрахунки й сказати вам, як даний автомобіль за такої ваги поведе себе з чотирикамерним карбюратором «Рочестер», звісно ж, із меншими модифікованими жиклерами.
Тепер він не на жарт роздратувався.
— Тому ЗАТКНІТЬСЯ!
Лакмен розгорнув книжку, яку тримав у руках. Після цього він набрав у легені більше, ніж зазвичай, повітря; його широкі груди випнулися, біцепси роздулись.
— Беррісе, я тобі зачитаю.
Він почав швидко читати.
— «Той, кому буде дано побачити Христа реальнішим за будь-яку іншу реальність...»
— Що? — перепитав Берріс.
Лакмен продовжив.
— «...за будь-яку іншу реальність цього Світу, у якому скрізь присутній Христос і в якому його величність дедалі зростає, де Христос є останнім пунктом призначення й плазматичним Принципом Всесвіту...»
— Що це таке? — запитав Арктор.
— Шарден. Теяр де Шарден.
— Господи, Лакмене! — мовив Арктор.
— «...той справді живе у зоні, у якій йому не здатні завдати горя жодні труднощі і яка, попри те, є найактивнішою майстернею всесвітнього виповнення».
Лакмен згорнув книжку.
Відчувши щось недобре, Чарльз Фрек став між Беррісом і Лакменом.
— Чуваки, заспокойтесь.
— З дороги, Фреку,— сказав Лакмен, опустивши й відвівши праву руку назад, щоб, широко замахнувшись, сильно вдарити Берріса. — Ну ж бо, Беррісе. Я тебе аж до завтра вирублю, тоді й поговоримо.
Заревівши від дикого жаху, Берріс випустив із рук фломастер і шматок паперу й незграбно заквапився до вхідних дверей будинку, викрикуючи на ходу:
— Чую, дзвонять із приводу карбюратора.
Решта спостерігали, як він утік.
— Я просто пожартував,— сказав Лакмен, потираючи нижню губу.
— А раптом він схопиться за свій ствол із глушником? — зовсім рознервувавшись, запитав Фрек.
Він повільно позадкував у напрямку свого автомобіля, аби мати можливість хутко сховатися за ним, якщо Берріс відкриє вогонь.
— До роботи! — сказав Лакмену Арктор; обоє знову взялися за лагодження автомобіля, тоді як Фрек насторожено тинявся обабіч своєї машини, роздумуючи над тим, навіщо він узагалі сьогодні сюди припхався.
Сьогодні тут ніхто не розважався, узагалі ніхто, що було незвично. Він одразу відчув, що за всіма цими жартами крилася якась погана напруга. «Що тут за пиздець коїться?» — подумав Фрек і похмуро заліз до своєї машини, збираючись її завести.
«Невже тут усе теж піде шкереберть,— розмірковував він, — як протягом останніх тижнів це трапилося в будинку Джеррі Фебіна? Раніше тут було прикольно, — думав він, — усі тусили й кайфували, відтягуючись під ейсід-рок, зокрема під The Stones. Донна в шкірянці й чоботях сиділа і набивала капсули, Лакмен скручував косяки й розповідав про семінар із куріння трави та забивання джойнтів, який він планував провести в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі, а ще про те, як одного дня він несподівано для самого себе заб’є ідеальний косяк, і його помістять у гелій під скло у „Констіт’юшн-Голл“ як частину американської історії поряд із іншими, так само важливими об’єктами. Пригадуючи минуле,— подумав Фрек,— навіть той день, коли ми з Джимом Беррісом сиділи в „Фіддлерз“... навіть тоді було краще. Це почалося з Джеррі, — вирішив він, — ось що сюди насувається, те, що забрало від нас Джеррі. Як такі прекрасні дні, події й моменти можуть так швидко зійти на пси, і без жодної на те причини, без жодної справжньої причини? Просто — змінитися. Безпричинно».
— Я їду,— сказав Фрек Лакмену й Арктору, котрі спостерігали, як той заводить авто.
— Та ні, чувак, лишайся, — мовив Лакмен з приязною усмішкою. — Ти нам потрібен. Ти ж наш брат.
— Не, я звалюю.
З будинку обережно вийшов Берріс. У руці він тримав молоток.
— Помилились номером,— закричав він, дуже поволі просуваючись уперед, час від часу зупиняючись і дивлячись перед собою, мов крабоподібна істота в кіно.
— Нащо цей молоток? — запитав Лакмен.
— Щоб двигун полагодити, — відказав Арктор.
— Подумав прихопити його з собою, коли побачив у домі, — пояснив Берріс, боязко підступивши до «Олдсмобіля».
— Найнебезпечнішою є та людина,— проказав Арктор, — котра боїться власної тіні.
Це було останнім з того, що, від’їжджаючи, почув Фрек; він задумався над тим, що Арктор мав на увазі: що як він говорив про нього, про Чарльза Фрека? Йому стало соромно. Але, бляха-муха, який сенс лишатися, коли там такі розборки? Хіба це боягузтво? «Ніколи не втручайся ні в які розборки!» — нагадав він собі; це було його життєве кредо. Тож він, не озираючись, поїхав геть. «Нехай собі мочать одне одного, — подумав Фрек. — Кому вони потрібні?» Однак Фреку було прикро, справді прикро залишати їх, ставши свідком такої зловісної зміни, і він знову замислився над тим, що б це могло означати, однак раптом йому подумалося, що все ще знову може змінитися й налагодитися, і це його підбадьорило. Власне, від цього в його голові навіть виникла коротка фантазія, яка розгорталася, поки він оминав невидимі поліцейські машини:
ВОНИ ВСІ СИДІЛИ, ЯК КОЛИСЬ
З ними були навіть ті, хто вмер або в кого поїхав дах, як у Джеррі Фебіна. Вони всі сиділи у чомусь на кшталт ясного прозорого світла, не денного, а якогось навіть кращого, такого, що нагадувало море, яке розтікалося як під, так і над ними.
Донна та кілька інших чувіх виглядали так звабливо — на них були ліфи з зав’язками на шиях та сексуальні штанці або топи з глибокими вирізами без бюстгальтерів під ними. Він чув музику, хоча й не міг визначити, що це був за трек і з якого альбому. «Можливо, Гендрікс! — подумав він. — Ага, старий трек Гендрікса, або от зараз — це вже Дженіс Джоплін. Усі разом: Джим Кроче і Дженіс Джоплін, а особливо Гендрікс. „Перш ніж я помру, — бурмотів Гендрікс, — дайте мені пожити так, як я хочу“». А тоді фантазія раптово перервалася, адже він згадав, що Гендрікс помер і як саме помер Гендрікс, а також Джоплін, не кажучи вже про Кроче. Гендрікс і Дженіс Джоплін загнулися від передозування героїном — і він, і вона — двоє таких чудових кльових людей, двоє шаленців, — і Фрек пригадав, як чув, що менеджер Дженіс лише час від часу видавав їй по кілька сотень баксів; вона не могла отримати все, що заробила, через свою наркотичну залежність. А тоді в його голові залунала її пісня All Is Loneliness, і він заплакав. І в такому стані він поїхав далі, додому.
Сидячи зі своїми друзями у вітальні й намагаючись визначити, чи йому потрібен новий карбюратор, чи відновлений карбюратор, а чи модифікований карбюратор із колектором, Роберт Арктор відчував постійний мовчазний нагляд, електронну присутність голосканерів. І від цього йому було добре.
— Виглядаєш задоволеним, — мовив Лакмен. — Якби мені потрібно було викласти сотню баксів, то я навряд чи був би щасливим.
— Я вирішив проїхатися вулицями, доки не натраплю на такий самий «Олдсмобіль», як у мене, — пояснив Арктор, — а тоді просто зняти з нього карбюратор і нічого не платити. Як це роблять усі наші знайомі.