— Беррісе,— сказав Арктор,— я збираюся піти перевірити, чи можна де-небудь дістати товар.
Тоді він вдав, ніби згадав, що в нього немає машини; він сказав це з таким виглядом.
— Лакмене, — мовив він після цього, — твій «Фалькон» їздить?
— Ні, — подумавши, замислено відповів Лакмен. — Не думаю.
— Можна позичити твою тачку, Джиме? — запитав Арктор у Берріса.
— Не думаю... що тобі вдасться з нею впоратися, — відказав Берріс.
Берріс завжди противився, коли хтось намагався позичити його автомобіль, оскільки він здійснив у ньому таємні модифікації, про які нікому не розповідав і які стосувалися:
а) підвіски;
б) двигуна;
в) трансмісії;
г) заднього моста;
ґ) ходової частини;
д) електроніки;
е) переднього моста і керма;
є) а також годинника, прикурювача, попільнички, бардачка. Особливо бардачка. Берріс завжди тримав його замкненим. Радіо також було хитро перероблене (він ніколи не пояснював, як саме й навіщо). Якщо налаштувати його на певну станцію, то чулося лише невиразне клацання з хвилинними інтервалами. Усі кнопки вмикали лише одну-єдину передачу, яку неможливо було зрозуміти, і що дивно, у ньому ніколи не грала рок-музика. Іноді, коли вони складали Беррісу компанію в поїздках за закупівлями і той паркував машину й кудись ішов, залишаючи їх всередині, він налаштовував цю особливу станцію дуже гучно. Якщо вони її змінювали, доки його не було, Берріс ставав замкнутим і дорогою додому відмовлявся говорити й взагалі будь-що пояснювати. Він і досі нічого їм не пояснив. Імовірно, коли він налаштовував своє радіо таким чином, воно транслювало повідомлення:
а) владі;
б) приватній парамілітарній політичній організації;
в) Синдикату;
г) вищим неземним цивілізаціям.
— Я маю на увазі, — мовив Берріс, — що вона їхатиме на...
— Ой блядь! — різко обірвав його Лакмен.— У ній звичайнісінький шестициліндровий двигун, йолопе. Коли ми паркуємося в центрі Лос-Анджелеса, нею керує паркувальник. То чому не зможе Боб? Козел ти!
Боб Арктор також мав у своїй машині кілька додатково встановлених приладів, кілька таємних модифікацій у його власному радіо. Але про них він нікому не розповідав. Щоправда, їх встановив Фред. Або в будь-якому разі хтось встановив, і вони робили щось подібне до того, для чого, як стверджував Берріс, слугували кілька його допоміжних електронних приладів, хоча насправді це було не так.
Наприклад, кожен транспортний засіб правоохоронних органів передає особливі повноспектрові сигнали, які в радіо звичайних машин сприймаються як похибки системи подолання перешкод. Так, наче в поліцейського автомобіля несправна система запалення. Однак Боб Арктор як офіцер захисту правопорядку мав прилад, який, якщо його встановити в авторадіо, міг багато що йому розповісти, тоді як інші люди — більшість людей — чули просто шуми, що не несли в собі жодної інформації. Решта людей навіть не усвідомлювали, що статичні перешкоди, які вони чують, передають певну інформацію. По-перше, різні види шуму повідомляли Бобу Арктору про те, як близько перебуває інший автомобіль правоохоронних органів від його власного, по-друге, до якого саме відділу він належить: міського чи окружного, дорожнього патруля чи федерального і т.д. Він також міг чути щохвилинне клацання, яке слугувало для вимірювання часу в припаркованому автомобілі; ті, хто був усередині, могли визначити, скільки минуло хвилин, не виказуючи себе якимось зайвими рухами. Це ставало в пригоді, наприклад, тоді, коли вони домовлялися штурмувати будинок рівно через три хвилини. «Цт, цт, цт», — цей звук у радіо точно вказував їм, коли минало три хвилини.
Також Арктору було відомо про певну радіостанцію в діапазоні AM, що весь час крутила десять найкращих пісень із надзвичайною кількістю балаканини діджеїв у проміжках між ними, яка в певному сенсі не завжди була просто балаканиною. Якщо радіо було налаштоване на таку станцію і її гомін сповнював салон, той, хто це слухав, чув би звичайнісіньку передачу попмузики й типові нудні діджейські розмови, і або взагалі подався б геть, або ж жодним чином не звернув би увагу на те, що раптом так званий балакучий діджей тим самим приглушеним голосом, яким щойно казав: «А тепер звучатиме пісня для Філа і Джейн, новий трек гурту Cat Stevens під назвою...» — несподівано виголошував щось типу: «Синій автомобіль проїде за милю північніше в напрямку Бастенчеррі, а решті підрозділів...» — і так далі. Ніколи, хоч скільки б чуваків і чувіх їздило з ним, навіть у той час, коли він був зобов’язаний слухати поліцейські повідомлення, наприклад, під час того як відбувалося важливе затримання чи ще якась масштабна операція, до якої могли залучити і його, ніхто нічого не помічав. Або якщо й помічали, то, вочевидь, думали, що їх накрило й у них параноя, і забували про це.
Він також знав про існування багатьох непозначених поліцейських автомобілів типу старих «Шеві» зі встановленими ззаду гучними (і незаконними) трубами та зі стрічками, як у машин для перегонів, зі скаженими на вигляд хіповими чуваками за кермом, котрі ганяли на них на величезних швидкостях — він вираховував їх за допомогою свого радіо, котре працювало як станція передачі й прийому інформації на всіх частотах, коли вони підрізали його або пролітали повз. Він знав, що на них не варто зважати.
До того ж, коли він натискав кнопку, яка мала нібито перемикати його авторадіо з діапазону AM на FM, на певній частоті станція починала грати невиразну фонову музику, але цей шум, що передавався до його машини, фільтрувався і розшифровувався за допомогою спеціального мікрофона-передавача всередині радіо, тож усе, що в цей час промовлялося в салоні його автомобіля, сприймалося обладнанням і транслювалося органам; лише музика, що грала на цій старомодній радіостанції, неважливо як гучно, не передавалася взагалі; її притлумлював фільтр.
Те, що, як стверджував Берріс, він встановив у своєму автомобілі, певною мірою Боб Арктор, будучи офіцером правоохоронних органів під прикриттям, і справді мав у своєму радіо; однак щодо решти модифікацій: підвіски, двигуна, трансмісії та ін. — ні до чого такого він не вдавався. Це було б занадто відкрито й очевидно. І до того ж мільйони схиблених на автомобілях психів могли зробити такі ж наворочені модифікації у їхніх машинах, тож він просто виписав собі досить міцні фрези для коліс і на цьому зупинився. Будь-який потужний автомобіль може обігнати й залишити позаду будь-який інший. Із цього приводу Берріс молов нісенітниці; «Феррарі» мали таку підвіску й управління, з якими не зрівняються жодні «спеціальні таємні модифікації», тож біс із ними. Та й копи не мали змоги їздити на спортивних автомобілях, навіть на дешевих. Не кажучи вже про «Феррарі». Зрештою, все вирішують навички водія.
Хоча однією з можливостей правоохоронця він таки скористався. Незвичайними шинами. У них всередині було щось більше, ніж сталеві обручі, які кілька років тому презентувала компанія «Мішлен» у своїх моделях X. Усередині вони були повністю металеві й швидко зношувалися, проте мали переваги під час швидкої їзди та розгону. Єдиний недолік — зношування — коштував грошей, однак Арктор отримав їх у своєму сервісному центрі задарма, звісно ж, не в автоматі «Доктор Пеппер», де отримував гроші. Це було добре, однак він міг щось виписувати собі таким чином лише в разі абсолютної необхідності. Встановив шини він власноруч, коли ніхто цього не бачив. Так само, як переобладнав радіо.