Єдине, чим він переймався з приводу радіо, були не цікаві носи типу Берріса, а звичайна крадіжка. Через додаткові пристрої заміна коштувала б дорого, і йому довелося б добряче помолоти язиком, щоб її отримати.
Звичайно ж, він також тримав у машині пістолет. Навіть у своїх найбільш диких обдовбаних кислотних фантазіях Берріс ніколи б не здогадався про те, де Арктор насправді його ховав. Берріс думав би, що для цього має використовуватись якесь екзотичне місце, наприклад, кермова колонка, порожнина всередині неї. Або що він схований у бензобаці, звисаючи на дроті, мов пакет коксу у класичному фільмі «Безтурботний наїздник». Це місце, між іншим, було найгіршим сховком у байку. Будь-який правоохоронець, подивившись цей фільм, одразу ж зрозумів би те, що важко далося розумним психіатрам: що двоє байкерів самі хотіли, щоб їх упіймали і, якщо можливо — убили. Пістолет у своїй машині він тримав у бардачку.
Псевдорозумні речі, які постійно торочив Берріс про свій автомобіль, імовірно, мали певний стосунок до реальності, того, чим справді була обладнана машина Арктора, оскільки всі радіохитрощі, якими володів Арктор, насправді були стандартними, і їх показували у вечірньому телеефірі, на ток-шоу про них розповідали експерти з електроніки, які або брали участь у їхній розробці, або читали про них у спеціалізованих журналах, або колись бачили їх, або були звільнені з поліцейських лабораторій і таким чином намагалися помститися. Тож тепер пересічний громадянин (чи, як у своїй псевдоінтелектуальній зарозумілій манері висловлювався Берріс, типовий пересічний громадянин) знав, що жоден «чорно-білий» не ризикує зупинити тюнингований розфарбований смугами, мов для перегонів, «Шеві» 57-го року, за кермом якого летить хтось, схожий на оскаженілого обдовбаного підлітка з пляшкою пива «Курз» у руці, аби потім виявити, що затримав наркослідчого під прикриттям, який переслідував підозрюваного. Тож сьогодні типовий пересічний громадянин знав, як і чому всі ці автомобілі слідчих літали всюди, лякаючи бабусь та цивілів аж до обурення і листів зі скаргами, постійно сигналізуючи про те, ким вони були одне одному і колегам... але що це змінювало? Це могло б стати важливим — неймовірно важливим — тільки якби всілякі покидьки, гонщики, байкери, а особливо дилери, кур’єри та бариги змогли б виготовити і встановити у свої автомобілі такі хитромудрі пристрої.
Тоді вони могли б мчати містом повз патрульні машини. Цілком безкарно.
— У такому разі я піду пішки, — сказав Арктор, чого він, зрештою, й добивався; Берріса і Лакмена він просто розіграв. Він мусив іти пішки.
— Куди підеш? — запитав Лакмен.
— До Донни.
Дістатися до її будинку пішки було майже нереально; кажучи це, він хотів перестрахуватися від того, що хтось напроситься скласти йому компанію. Він одягнув піджак і рушив до дверей.
— Побачимося пізніше.
— Мій автомобіль... — продовжив відмазуватися Берріс.
— Якщо я спробую поїхати на твоїй тачці,— сказав Арктор, — то ще натисну не ту кнопку й злечу над центром Лос-Анджелеса, мов на дирижаблі «Ґуд’єар», а тоді мене за це примусять гасити пожежі на нафтових свердловинах.
— Я радий, що ти з розуміннями поставився до моєї думки,— пробурмотів Берріс, коли Арктор зачинив за собою двері.
Сидячи перед голограмним кубом Другого Монітора, Фред у своєму шифрувальному костюмі відсторонено спостерігав, як на його очах змінювалася голограма. Інші спостерігачі також продивлялися в таємній квартирі голограми, що надходили з інших джерел, здебільшого вони переглядали записи. Однак Фред дивився пряму трансляцію; вона записувалася, але він пропустив записану плівку, щоб побачити передачу, яка саме зараз надходила із занехаяного будинку Арктора.
У широкосмуговому кольоровому зображенні високої роздільної якості голограма показувала Берріса й Лакмена. У найкращому кріслі у вітальні сидів Берріс, схилившись над люлькою для гашишу, яку він намагався змайструвати вже кілька днів поспіль. Його обличчя перетворилося на маску зосередженості, в той час як він накручував білу нитку довкола резервуара люльки. За столиком для кави над обідом з курятини «Свенсонз» згорбився Лакмен, незграбно запихаючи в себе їжу великими шматками й дивлячись по телевізору вестерн. На столику лежало чотири порожні зім’яті його могутньою рукою банки з-під пива; він саме потягнувся за напівпорожньою п’ятою, перекинув її, розлив пиво, підхопив банку й вилаявся. Зачувши лайку, Берріс підвів погляд, поглянув на Лакмена, мов Мімі з «Зіґфріда», а тоді знову взявся за роботу.
Фред продовжив спостерігати.
— Йобаний телик, — пробелькотів Лакмен з повною пелькою їжі, а тоді раптом впустив ложку, схопився заточуючись на ноги, захитався, обернувся до Берріса, піднявши обидві руки, зажестикулював, нічого не кажучи, із відкритим ротом, із якого напівпережована їжа випадала йому на одяг і падала на підлогу. Одразу підбігли голодні коти.
Берріс припинив майструвати свою гашишеву люльку і поглянув на бідолашного Лакмена. У несамовитій метушні, видаючи тепер страшні булькаючі звуки, Лакмен однією рукою змахнув зі столика для кави всі пивні банки та їжу; усе полетіло на підлогу. Нажахані коти відбігли подалі. Незважаючи на це, Берріс і далі сидів та дивився на нього не відриваючи погляду. Лакмен прошкутильгав кілька кроків у напрямку кухні; розташований там сканер на своєму кубі перед очима переляканого Фреда показав Лакмена, який сліпо, навпомацки шукав у напівтемряві кухні склянку, намагався відкрутити кран і набрати у склянку води. Фред підстрибнув перед монітором і завмер, побачивши, як на Моніторі Два Берріс, навіть не підвівшись, продовжив старанно обмотувати резервуар люльки ниткою. Більше Берріс очей не підводив; Монітор Два показував, як він знову зосередився на роботі.
Аудіоплівка загриміла нестримними жахливими звуками агонії: людини, яка задихалася, і страшенного гуркоту речей, що падали на підлогу; Лакмен перекидав каструлі, сковорідки, тарілки і столове приладдя, аби привернути Беррісову увагу. Посеред усього цього шуму Берріс продовжував методично працювати над своєю люлькою для гашишу й не підводив погляду.
У кухні, на Моніторі Один, Лакмен раптом звалився на підлогу, не поступово — спочатку на коліна, а далі повністю, — аз глухим звуком вдарився об неї всім тілом і лишився лежати, розкинувши руки. Берріс продовжував намотувати на люльку нитку, і тепер кутики його рота склалися в легку єхидну посмішку.
Фред завмер на місці, шокований і паралізований водночас. Він потягнувся за телефоном біля монітора, зупинив себе, продовжуючи дивитися.
Кілька хвилин Лакмен нерухомо лежав на кухонній підлозі, тоді як Берріс продовжував обмотувати люльку — він схилився над нею, наче стара бабуся над в’язанням, посміхаючись сам до себе, посміхаючись і трохи розгойдуючись взад-вперед; раптом він зненацька відкинув люльку, підвівся, пильно вдивився в обриси Лакмена, котрий лежав на кухні, поглянув на розбиту склянку біля нього, на весь брухт, сковорідки та побиті тарілки, і його обличчя вмить стало вдавано розгубленим. Берріс зірвав з себе окуляри, його очі перебільшено розширилися, у безпорадному жаху він сплеснув у долоні, заметушився кімнатою, а тоді квапливо підбіг до Лакмена, зупинився за кілька футів від нього і, важко дихаючи, відбіг назад.
«Вибудовує план подальших дій, — зрозумів Фред. — Вдає, що в нього паніка і він щойно помітив, що сталося. Наче до цього його тут не було». На Моніторі Два Берріс закрутився довкола, скрушно зітхнув, його обличчя сильно почервоніло, після цього він пошкандибав до телефону, схопив його, впустив слухавку, підняв тремтячими пальцями... він справді щойно помітив Лакмена, який вдавився на смерть на кухні, і не було нікого поруч, хто б його почув і зміг допомогти. Тож тепер Берріс очманіло намагається викликати допомогу. Занадто пізно.
— Операторе, це називається підрозділ інгаляції чи реанімації? — дивним високим повільним голосом мовив Берріс у слухавку.
— Сер,— пронизливо закричав динамік передачі телефонного сигналу біля Фреда, — хтось не дихає? Ви хочете...
— Думаю, це — серцевий напад, — тепер Берріс різко заговорив своїм звичайним низьким, наполегливим, вдавано професійним, спокійним голосом, голосом людини, яка добре розуміє небезпеку, серйозність ситуації та те, що час невблаганно минає.