— Або напад, або він ненавмисне вдавився їжею...
— Адреса, сер? — перебив його оператор.
— Адреса,— сказав Берріс,— зараз подивимось, адреса...
— Господи, — усе ще стоячи, промовив уголос Фред.
Несподівано Лакмен, що лежав розпростершись на підлозі, конвульсивно вдихнув. Він затремтів, а тоді викашляв шматок, який застряг йому в горлі, прочистив горло і розплющив очі, його погляд свідчив про неабияку розгубленість.
— А, здається, із ним уже все гаразд, — безтурботно проказав у слухавку Берріс. — Дякую вам; допомоги більше не потрібно.
Він швидко поклав слухавку.
— Боже, — нерозбірливо пробурмотів Лакмен, усівшись. — Блядь.
Він гучно захрипів, закашлявся й почав важко вдихати повітря.
— З тобою все добре? — турботливо поцікавився Берріс.
— Мабуть, я вдавився. Я вирубився?
— Не зовсім. Хоча й перебував у стані зміненої свідомості. Кілька секунд. Імовірно, у альфа-стані.
— Господи! Я весь брудний!
Незграбно, похитуючись від слабкості, Лакмену вдалося звестися на ноги. Погойдуючись, немов у нього паморочилося в голові, він став, тримаючись за стіну.
— Уже зовсім деградував, — із огидою пробурмотів він. — Наче старий алкаш.
Лакмен попростував до раковини, щоб вмитися, його хода була непевною.
Спостерігаючи за всі цим, Фред відчув, як страх потрохи відступає. «Із чуваком усе буде гаразд. Але Берріс! Що він за людина? Лакмен очуняв без його допомоги. Який же він виродок, — подумав Фред. — Який же він кінчений виродок. Чим він думає, якщо може ось так просто лишатися бездіяльним в такій ситуації?»
— Так можна й загнутися, — сказав Лакмен, бризкаючи на себе водою з раковини.
Берріс усміхнувся.
— У мене справді добре здоров’я, — мовив Лакмен, ковтаючи воду з чашки. — А що ти робив, доки я тут валявся? Дрочив?
— Ти ж бачив, як я дзвонив по телефону, — відказав Берріс. — Викликав швидку. Я одразу ж узявся за...
— Хуй там, — гнівно відрізав Лакмен і продовжив пити чисту свіжу воду. — Я знаю, як би ти повівся, якби я помер, — ти б обікрав мою заначку. Навіть кишені мої обнишпорив би.
— Мене зачаровують, — промовив Берріс, — ці обмеження в людській анатомії, той факт, що їжі та повітрю потрібно ділити між собою один прохід. Таким чином ризик...
Лакмен мовчки показав йому середній палець.
Скрегіт гальм. Звук клаксона. Боб Арктор хутко озирнувся на нічну дорогу. Біля брівки — спортивна машина із заведеним двигуном; усередині — дівчина, яка махає йому рукою.
Донна.
— Господи, — знову проказав він і подався до брівки.
— Я тебе налякала? — запитала Донна, відчинивши дверцята свого MG. — Я проїхала тебе дорогою до твого будинку, а тоді зрозуміла, що це ти йдеш, тому розвернулася й повернулась. Залазь.
Він мовчки заліз у машину й зачинив за собою дверцята.
— Чого ти тут бродиш? — поцікавилася Донна. — Це через машину? Її досі не полагодили?
— Мене щойно проглючило, — сказав Боб Арктор. — Не те, щоб я щось уявив. Просто...
Він здригнувся.
— У мене є для тебе товар, — мовила Донна.
— Що? — перепитав Арктор.
— Тисяча пігулок «смерті».
— Смерті? — повторив він.
— Ага, високоякісної «смерті». Краще їдьмо.
Вона ввімкнула першу передачу, зрушила з місця і виїхала на дорогу; майже одразу ж перевищила швидкість. Донна завжди їздила занадто швидко, вона впритул під’їжджала до автомобілів, що рухалися перед нею, але вправно давала цьому раду.
— Йобаний Берріс! — сказав Арктор. — Знаєш, як він це робить? Якщо він прагне чиєїсь смерті, він їх не вбиває; він просто тусить поряд, доки не трапляється ситуація, через яку вони можуть померти. А тоді він просто сидить склавши руки. Правду кажучи, він сам же й підлаштовує цю смерть, а тоді виходить сухим із води. Я лише не впевнений, як саме. У будь-якому разі він усе підлаштовує так, щоб вони, блядь, померли.
Він замовк, задумавшись.
— Скажімо, Берріс, — мовив Арктор, — ніколи б не під’єднав до системи запалення твоєї тачки пластикову вибухівку. Він би...
— Гроші маєш? — запитала Донна. — На товар? Це справді Primo, і гроші мені потрібні просто зараз. Мені вони треба сьогодні, бо я хочу ще дещо купити.
— Звісно.
Він мав гроші в гаманці.
— Берріс мені не подобається,— сказала Донна, крутячи кермо, — і я йому не довіряю. Розумієш, він — божевільний. І коли ти перебуваєш поруч із ним, то також божеволієш. А коли його немає, з тобою знову все гаразд. От зараз ти поводишся божевільно.
— Я? — здивовано перепитав Арктор.
— Так, — спокійно мовила Донна.
— Ну, — проказав він. — Господи.
Арктор не знав, що на це відповісти. Особливо через те, що Донна ніколи не помилялася.
— Гей, — бадьоро запитала вона, — а ти міг би зводити мене на рок-концерт? На стадіоні «Анагайм» наступного тижня? Міг би?
— Звісно, — механічно відказав Арктор.
І тут до нього дійшло, що Донна запросила його кудись із нею сходити.
— Доб-р-р-ре! — задоволено сказав він; до нього знову повернулося життя.
У черговий раз ця крихітна чорнява дівчина, яку він так сильно кохав, змусила його почуватися небайдужим.
— Коли саме?
— У неділю після обіду. Я збираюся взяти з собою того темного маслянистого гашишу й добряче накуритись. Вони там нічого не зауважать; там будуть тисячі торчків.
Вона зміряла його критичним поглядом.
— Але ти маєш охайно вдягтися, не підеш же в цьому старомодному дранті, яке ти іноді носиш. Я маю на увазі... — сказала вона м’якіше,— що хочу, аби ти виглядав привабливо, адже ти насправді привабливий.
— Добре,— погодився він, зачарований.
— Поїдемо до мене,— мовила Донна, на шаленій швидкості ведучи свою маленьку машину крізь ніч.— У тебе ж і справді є гроші? Ти віддаси їх мені, а тоді ми закинемось кількома пігулками і по-справжньому кайфонемо, а може, ти захочеш купити пляшку «Саузерн Комфорт», і ми ще й бухнем.
— О, круто, — щиро відказав Арктор.
— Але насправді сьогодні ввечері, — сказала Донна, скинувши швидкість і скерувавши машину на свою вулицю, а тоді на доріжку перед будинком, — я дико хотіла б з’їздити в автомобільний кінотеатр. Я купила газету й прочитала програму, але не знайшла нічого вартісного, окрім як у «Торренс», тільки в них уже почалося. Вони почали показувати о п’ятій тридцять. Засада.
Він звірився з годинником.
— У такому разі ми спізнилися...
— Ні, ми ще можемо побачити більшу частину.
Зупинивши автомобіль, вона тепло всміхнулася Арктору й вимкнула двигун.
— Вони показують усі фільми «Планета мавп», усі одинадцять; початок о 7:30 вечора, а завершуються фільми аж о 8-й завтрашнього ранку. Поїду на роботу прямо з кіно, тому зараз мені треба переодягтися. Сидітимемо навалені в кіно і цілу ніч питимемо «Саузерн Комфорт». Круто, правда?
Донна глянула на нього з надією.
— Гаразд, — погодився Арктор.
— Ура, ура, ура.
Вона вистрибнула з машини і оббігла її довкола, щоб допомогти йому відчинити маленькі дверцята.
— Коли ти востаннє бачив усі частини «Планети мавп»? Цього року я бачила більшість із них, але на останніх фільмах мені стало недобре, і я змушена була звідти звалити. Це трапилося через сендвіч із шинкою, який я купила в кінотеатрі. Це мене справді збісило; я пропустила останню картину, де викривається, що всі відомі люди в історії, такі як Лінкольн і Нерон, насправді були мавпами і з самого початку керували людьми впродовж усієї історії. Саме тому я тепер так хочу їх подивитись.
Коли вони підходили до дверей її будинку, вона заговорила тихіше.
— Вони отруїли мене, продавши цей сендвіч, тож ось що я зробила — тільки не видавай мене — наступного разу, коли ми поїхали в кінотеатр, у той, що в Ла Абра, я запхала в приймач автомату з сендвічами зігнуту монету і ще кілька в інші автомати, щоб їм віддячити. Ми з Ларрі Тейлінґом — ти ж пам’ятаєш Ларрі? Я з ним тоді зустрічалася, — погнули цілу купу четвертаків та п’ятдесятицентовиків за допомогою його лещат і великого гайкового ключа. Звичайно ж, я перевірила, щоб усі автомати належали саме цій фірмі, а тоді ми нахуй вивели кілька з них із ладу, практично всі, якщо бути до кінця чесною.