Вона повільно й поважно відчинила двері ключем, і всередині їх зустріло тьмяне світло.
— Зливати тебе невигідно, Донно, — відказав Арктор, заходячи в її маленьке чисте помешкання.
— Не ставай на ворсистий килимок, — мовила вона.
— А куди тоді мені стати?
— Просто не рухайся або стань на газету.
— Донно...
— Тільки не потрібно мені зараз нести всяке лайно з приводу того, що тобі доводиться стояти на газеті. Знаєш, скільки мені коштує чистка килимка?
Вона стояла, розстібаючи куртку.
— Ощадливість, — сказав Арктор, знімаючи свій піджак. — Ощадливість, властива французьким селянам. Ти хоч колись що-небудь викидаєш? Ти зберігаєш навіть ті шматки нитки, що закороткі для...
— Колись, — відказала Донна, струшуючи своїм довгим чорним волоссям і вислизаючи з куртки, — я збираюся вийти заміж, і тоді мені знадобиться все те, що я приберегла. Коли виходиш заміж, тобі одразу стає потрібним усе, що є. От, наприклад, ми якось побачили на сусідньому подвір’ї велике дзеркало; нам довелося витратити понад годину, щоб утрьох перенести його через паркан. Колись...
— Скільки з того, що ти приберігаєш для кращих днів, ти купила, — запитав він, — а скільки вкрала?
— Купила?
Не розуміючи, вона зазирнула йому в обличчя.
— Що ти маєш на увазі під «купила»?
— Ну, так, як ти купуєш наркоту, — пояснив він. — Як коли купують наркотики. Як зараз.
Арктор дістав гаманця.
— Я даю тобі гроші, правильно?
Донна кивнула, слухняно (щоправда, здебільшого з ввічливості), однак із гідністю дивлячись на нього. У її погляді була певна стриманість.
— А тоді ти даси мені за них пакет наркоти, — мовив він, тримаючи в руці готівку. — Я кажу про те, що купити — це відповідник у ширшому світі людських ділових стосунків того, що відбувається між нами зараз, коли ми купуємо й продаємо наркоту.
— Думаю, я зрозуміла, — сказала Донна.
Її великі темні очі дивилися на нього спокійно, але дещо насторожено. Вона справді прагнула це збагнути.
— Скільки, наприклад, тоді, коли ви на ходу обікрали вантажівку з «Кока-Колою» — скільки пляшок ви стирили? Скільки ящиків?
— На місяць вистачило, — відповіла Донна. — І мені, і моїм друзям.
Він зміряв її осудливим поглядом.
— Це як бартер, — сказала вона.
— А що... — засміявся Арктор. — Що даєш взамін ти?
— Я вся віддаюся цьому.
Тепер він розреготався.
— Віддаєшся кому? Водію вантажівки? Мабуть, він мусить усе це компенсувати з власної кишені...
— Компанія «Кока-Кола» — це капіталістична монополія. Ніхто, окрім них, не може виробляти «колу». Це так само, як ти мусиш скористатися послугами телефонної компанії, коли хочеш комусь подзвонити. Усе це — капіталістичні монополії. Ти знаєш, — її темні очі зблиснули, — що формула «Кока-Коли» — це таємниця, яку впродовж багатьох десятиліть пильно оберігають і яка відома лише кільком людям, членам однієї родини, і що коли останній з тих, хто знає формулу, помре, «Кока-Коли» більше не буде? Саме на цей випадок існує запасна формула, яку зберігають на аркуші паперу в якомусь сейфі, — замислено додала вона. — Цікаво, де саме... — пробурмотіла Донна собі під ніс, її очі поблискували.
— Тобі і твоїм друзям ніколи не знайти формулу «Кока-Коли», навіть якщо мільйон років шукатимете.
— А НАХУЯ ВЗАГАЛІ ВИРОБЛЯТИ «КОЛУ», ЯКЩО її МОЖНА КРАСТИ З ЇХНІХ ВАНТАЖІВОК? У них багато машин. Ти постійно бачиш, як вони їздять, до того ж їздять дуже повільно. Я прилаштовуюся до них ззаду, щойно трапляється нагода; це їх бісить.
Донна подарувала йому хитру, підступну, прекрасну, пустотливу посмішку, немов намагаючись заманити його у свій дивакуватий світ, у якому вона наздоганяла повільну вантажівку і з кожним разом навісніла все більше, і ставала дедалі нетерплячішою, а коли вантажівка зупинялася, то замість того, щоб проїхати повз, як зробив би інший водій, вона також зупинялася, і вони грабували все, що було у фургоні. Навіть не стільки через те, що вона була крадійкою, і не заради помсти — просто тоді, коли вантажівка врешті-решт зупинялася, Донна вже так довго дивилася на ці ящики з «Колою», що встигла вигадати, що вона зробить із кожним із них. Її нетерплячість перетворилася на винахідливість. Донна завантажила свою машину — не MG, а більший «Камаро», на якому вона їздила раніше, перед тим як його розбила, — ящиками «Кока-Коли», і тоді впродовж цілого місяця вона зі своїми нікчемними друзями пила стільки безкоштовної «Коли», скільки хотіла, а після цього...
Вона здала порожні пляшки в різні крамниці й отримала за них гроші.
— А що ти зробила з кришечками? — якось запитав її Арктор. — Загортаєш у муслін і зберігаєш у своїй кедровій скрині?
— Я їх викинула, — похмуро відказала Донна. — З кришечками від пляшок «Коли» нічого не зробиш. Вони більше не проводять жодних акцій.
Вона зникла в сусідній кімнаті, повернулася з кількома поліетиленовими пакетами.
— Хочеш перерахувати? — поцікавилася вона. — Тут точно тисяча. Перед тим як за них заплатити, я зважила їх на своїх вагах.
— Все гаразд, — сказав Арктор.
Він узяв у неї пакети, а вона в нього гроші, і він подумав: «Ось мені знову випала нагода кинути тебе за ґрати, Донно, але, мабуть, я ніколи цього не зроблю, хай що б ти скоїла і навіть якби зробила щось мені, бо в тобі є щось прекрасне, щось сповнене життя, щось чудове, і я не можу це знищити. Не розумію, що це, але воно в тобі є».
— Можна мені десяток? — попросила вона.
— Десять? Десять пігулок? Звісно.
Арктор відкрив один з пакетів — його було важко розпакувати, але він мав досвід — і відрахував їй рівно десять. А тоді — десять собі. І знову закрив пакет. Після цього відніс пакети до свого піджака в шафі.
— Знаєш, що вони зараз роблять у музичних крамницях? — енергійно запитала Донна, щойно він повернувся.
Її десять пігулок уже встигли зникнути; вона сховала їх до заначки.
— Я про касети.
— Арештовують тебе, якщо ти їх крадеш, — відказав він.
— Вони так завжди робили. Але що вони роблять зараз? Бачив, коли приносиш який-небудь альбом до каси, працівник знімає з нього приклеєний цінник? То вгадай, що. Вгадай, що я дізналася і за що мало не поплатилася.
Вона впала в крісло, радісно й очікувально посміхаючись, і дістала загорнутий у фольгу кубик, у якому він впізнав шматочок гашишу ще до того, як вона його розгорнула.
— Це не просто цінник. У ньому ще знаходиться шматочок якогось сплаву, і якщо працівник крамниці не зніме цю наліпку на касі, і ти намагатимешся пронести її крізь двері, спрацює сигналізація.
— Чому ти кажеш, що мало за це не поплатилася?
— Просто переді мною якась мала дурепа намагалася винести одну касету під жакетом, спрацювала сигналізація, її затримали, і приїхали лягаві.
— А скільки було під жакетом у тебе?
— Три.
— А в машині в тебе була наркота? — запитав Арктор. — Адже якщо вони схоплять тебе на крадіжці касети, то заарештують авто, а оскільки тебе повезуть на допит у центр, то, звичайно ж, твою машину забере евакуатор, і тоді в ній знайдуть наркоту і пов’яжуть тебе ще й за неї. Б’юсь об заклад, це трапилося ще й не тут; я впевнений, що ти зробила це там, де ти...
Він почав було казати: «Де ти не знаєш нікого з правоохоронців, які могли б втрутитися», — але не міг закінчити речення, бо мав на увазі себе; якби Донну коли-небудь загребли, принаймні там, де він мав якийсь вплив, він би дупу собі надірвав, лиш би їй допомогти. Однак він нічого не зміг би зробити, скажімо, в окрузі Лос-Анджелес. І якщо таке станеться, а, зрештою, воно таки станеться, то це трапиться саме так: занадто далеко, там, де він не зможе про це ані почути, ані прийти на допомогу. У його голові почав крутитися сценарій, жахлива фантазія: Донна, як тоді Лакмен, умирає, і ніхто її не чує, нікого це не обходить, і ніхто нічого не робить; можливо, вони чують, проте, як і Берріс, лишаються відстороненими та бездіяльними, доки для неї все не закінчується. Вона не помре в буквальному сенсі, як Лакмен — Лакмен? Тобто, як міг померти Лакмен. Але будучи залежною від Препарату С, вона не просто потрапить до в’язниці — у неї почнеться ломка, абстиненція. А оскільки вона ще й барижить, а не лише вживає, і до того ж ще й ця крадіжка, її закриють надовго, і з нею трапиться багато інших жахливих речей. Тож коли вона повернеться, це вже буде інша Донна. Її м’який турботливий вираз обличчя, який так йому подобається, її тепло — усе це перетвориться на бозна-що, у будь-якому разі на щось порожнє й забагато разів використане. Донна перетвориться на річ; і колись таке станеться з ними усіма, але він сподівався, що з Донною це трапиться не за його життя. І не там, де він нічим не зможе зарадити.