— Намагаюся із цим боротися. Саме тому ти сьогодні тут.
— А ти достатньо добре з цим борешся?
— Краще тобі повірити.
Конні кивнула.
— Так, підозрюю, я про це незабаром дізнаюся. Якщо ти латентний гей, то, вочевидь, захочеш, щоб я взяла ініціативу в свої руки. Лягай, і я все зроблю сама. Хочеш, щоб я тебе роздягла? Гаразд, просто лежи на місці, і я все зроблю.
Вона потягнулася до його ширінки.
Пізніше він лежав у темряві напівсонний від — так би мовити — власної вмазки. Поруч хропіла Конні, виставивши руки з-під ковдри й витягнувши їх вздовж тіла. Він ледь бачив її обриси. «Ці нарколиги, — подумав він, — сплять, як той граф Дракула. Лежать горілиць, доки зненацька не сядуть, мов машина, що перемкнулася з режиму А в режим Б. „Певно, уже день“, — каже наркоман, чи принаймні так каже плівка із записом у його голові. Наговорює йому інструкції, а в мозку наркомана в цей час грає музика з будильника... Іноді вона звучить приємно, але зрештою її метою є лише змусити тебе щось робити. Музика в будильнику розрахована на те, щоб тебе розбудити; у наркомана ця музика слугує для того, щоб перетворити тебе на інструмент, який дістане наркоту в будь-якому вигляді. Будучи машиною, він і тебе перетворить на машину, що слугуватиме йому».
«Будь-який наркоман,— думав він,— це — запис».
Він знову вирубився, розмірковуючи про ці неприємні речі. І врешті-решт наркоману, якщо це дівчина, немає що продати, окрім власного тіла. Як-от Конні, думав він; Конні, яка лежить поруч із ним.
Розплющивши очі, він повернувся до дівчини, котра лежала поруч, і побачив Донну Готорн.
Він одразу ж стрепенувся і сів. «Донна!» — подумав він. Він чітко бачив її обличчя. Жодних сумнівів. «Господи!» — подумав він і потягнувся до нічничка. Пальці торкнулися лампи; вона перекинулася й упала. Проте дівчина не прокинулася. Він усе ще втупився в неї поглядом і поступово знову впізнав у ній Конні: гострі риси обличчя, відкритий писок, під кайфом, кістляве лице вгашеної наркоманки — Конні, а не Донна; саме ця дівчина, а не інша.
Почуваючись жалюгідно, він влігся й начебто знову задрімав, роздумуючи в темряві про те, що б це означало і таке інше.
— Мені байдуже, що від нього смерділо, — через деякий час мрійливо пробурмотіла уві сні дівчина, що лежала поруч із ним. — Я все одно його кохала.
Йому стало цікаво, про що вона. Про хлопця? Про свого батька? Кота? Дорогоцінну м’яку дитячу іграшку? «Можливо, про все разом,— подумав він.— Але вона сказала „кохала“, а не „все ще кохаю“. Вочевидь, його, хоч ким чи чим він був, уже не існує. Імовірно, — розмірковував Арктор, — вони (хоч ким би вони були) змусили її покинути його саме тому, що від нього так жахливо тхнуло».
Імовірно, так. Він задумався про те, скільки їй тоді було років, цій кінченій наркоманці, яку вві сні поряд із ним охопили спогади.
10
У своєму шифрувальному костюмі Фред сидів перед батареєю екранів, на яких прокручувалися голографічні записи, спостерігаючи, як у вітальні Боба Арктора Джим Берріс читав книжку про гриби. «Чому про гриби?» — подумав Фред і пришвидшив плівки, перекрутивши їх на годину вперед. Берріс досі сидів і надзвичайно уважно читав, роблячи нотатки.
Незабаром Берріс відклав книжку й вийшов з будинку, зникнувши з поля зору сканерів. Він повернувся з коричневим паперовим пакетом, який поклав на столик для кави й розгорнув. Звідти він вийняв засушені гриби, які один за одним почав порівнювати із кольоровими фотографіями в книжці. З надмірною неквапливістю, яка була йому невластива, він порівняв кожен гриб. Урешті-решт він відклав один жалюгідного вигляду гриб убік, а решту знову склав у пакет; з кишені він вийняв жменю порожніх капсул і дуже акуратно почав кришити цей гриб у капсули, почергово їх закупорюючи.
Після цього Берріс почав телефонувати. «Жучок» у телефоні одразу ж записував набрані номери.
— Привіт, це Джим.
— І?
— Скажімо, я дістав.
— Не тринди.
— Psilocybe mexicana.
— Це що?
— Рідкісний галюциногенний гриб, що використовувався містичними культами Південної Америки тисячі років тому. Ти літаєш, стаєш невидимим, розумієш мову тварин...
— Ні, дякую.
Клац.
Набирає інший номер.
— Привіт, це Джим.
— Джим? Який Джим?
— З бородою... зелені окуляри, шкіряні штани. Ми познайомилися на тусовці у Банди...
— О, так. Джим. Ага.
— Ти хотів би розмутити органічних психоделіків?
— Ну, я не знаю... — відчувається занепокоєння. — Це точно Джим? Твій голос несхожий на його.
— У мене є щось неймовірне — рідкісний органічний південноамериканський гриб, який тисячі років тому використовували містичні індіанські культи. Ти літаєш, стаєш невидимим, твоя машина зникає, можеш розуміти мову тварин...
— Моя машина постійно зникає. Коли я лишаю її у місці, де не можна паркуватися. Ха-ха.
— Можу продати тобі приблизно шість капсул цієї Psilocybe.
— Скільки?
— П’ять доларів за капсулу.
— Офігенно! Без жартів? Гей, давай десь зустрінемося, — раптом підозріло. — Знаєш, здається, я тебе пам’ятаю — ти мене вже якось нагрів. Де ти взяв ці гриби? Звідки мені знати, що це не розведена кислота?
— Їх привезли до США у глиняному ідолі, — мовив Берріс. — що належав до поставки музейних експонатів, які надійно охоронялися, але цей ідол був маркований. Лягаві на кордоні ні про що не здогадалися.
А тоді додав:
— Якщо вони тебе не вставлять, я поверну тобі гроші.
— Ну, це не матиме значення, якщо після них я гойдатимусь на деревах з виїденим мозком.
— Два дні тому я сам однією закинувся, — сказав Берріс.— Щоб перевірити. Найкращий приход, який у мене був — стільки кольорів. Уже точно краще, ніж мескалін. Я своїх клієнтів не намахую. Я завжди перевіряю товар сам. Якість гарантовано.
За спиною Фреда за голомонітором спостерігав інший агент у шифрувальному костюмі.
— Що він штовхає? Каже, що це мескалін?
— Набив капсули грибами, — відказав Фред, — які він або ще хтось назбирав десь поблизу.
— Деякі гриби надзвичайно токсичні, — зауважила людина в шифрувальному костюмі позаду Фреда.
До них доєднався третій агент у костюмі, полишивши на деякий час власне спостереження.
— Деякі види аманіти містять чотири токсини, що здатні знищувати червоні кров’яні тільця. Помираєш за два тижні, і протиотрути не існує. Надзвичайно болісна смерть. Тільки експерт може точно сказати, які саме гриби він збирає в природному середовищі.
— Знаю, — сказав Фред і позначив номери відрізків плівки для аналізу у відділі.
Берріс телефонував знову.
— Яку статтю законодавства він порушує? — запитав Фред.
— Надання хибної інформації під час рекламування товарів, — відказав один із тих, що підійшли, обидва агенти засміялися й повернулися до своїх екранів.
Фред продовжив спостереження.
На Голомоніторі Чотири відчинилися вхідні двері — ідо будинку з пригніченим виглядом увійшов Боб Арктор.
— Привіт.
— Як воно? — запитав Берріс, збираючи капсули докупи й запихаючи глибоко до кишені. — Як пройшло з Донною?
Він засміявся.
— Певно, у кілька способів.
— Годі тобі! Від’їбись! — сказав Арктор і зник з Монітора Чотири, щоб за мить потрапити під спостереження п’ятого сканера, який був розташований у його спальні.
Там, зачинивши двері, Арктор вийняв кілька пластикових пакетів з білими пігулками; деякий час він вагався, а тоді запхав їх під простирадло, щоб не було видно, і зняв піджак. Він здавався втомленим і нещасним; його обличчя було змарнілим.
Боб Арктор трохи посидів наодинці на краєчку свого неприбраного ліжка. Урешті-решт він похитав головою, підвівся, повагався... тоді поправив волосся й вийшов із кімнати, щоб, підходячи до Берріса, потрапити під сканер, розташований у вітальні. Тим часом другий сканер записав, як Берріс сховав коричневий пакет із грибами під подушки дивана й повернув книжку на полицю, де б її ніхто не помітив.