Лінзи збільшення показали, що на сторінці було кольорове фото чоловіка, який вгризався в правий сосок жінки; і він, і вона були оголеними. Схоже, жінка переживала оргазм; її очі були напівзаплющеними, а рот відкритий в беззвучному стогоні. «Можливо, Арктор використовує це для розрядки»,— спостерігаючи, міркував Фред. Однак той не звертав на зображення жодної уваги; натомість Арктор скрипучим голосом узявся щось загадково цитувати, частково німецькою, вочевидь, аби збити з пантелику тих, хто міг його підслуховувати. «Можливо, він думає, що десь у будинку знаходяться його сусіди, і таким чином намагається змусити їх показатися», — роздумував Фред.
Ніхто не з’явився. Лакмен, як було відомо Фреду, котрий уже довго спостерігав за сканерами, закинувся жменею «червоненьких» вкупі з Препаратом С і вирубився одягненим у своїй спальні за кілька кроків до ліжка. Берріса взагалі не було вдома.
«Що цей Арктор робить? — запитував себе Фред і позначав ідентифікаційні коди відповідних відрізків. — Він поводиться дедалі дивніше. Тепер я бачу, що мав на увазі інформатор, який нам із цього приводу дзвонив.
Або ж,— припустив він,— ці речення, які виголошував Арктор, могли виявитися голосовою командою для якогось пристрою, встановленого ним у будинку. Увімкнення або вимкнення. Можливо, навіть з метою створення екрана перешкод для сканування... такого, як це». Але в цьому він сумнівався. Сумнівався, чи це могло бути чимось раціональним, цілеспрямованим або ж мати якийсь сенс, окрім як для самого Арктора.
«Цей чувак — божевільний, — вирішив він. — Справді. З того дня, коли він виявив, що хтось зламав його цефаскоп — і вже точно з того дня, коли він приїхав додому на повністю розйобаній машині, настільки розйобаній, що він на ній мало не вбився — з того дня він і з’їхав з глузду. Хоча певною мірою ще раніше»,— подумав Фред. Так чи інакше, це сталося у той день, який, як йому було відомо, Арктор називав «днем собачого лайна».
Узагалі-то він не міг його звинувачувати. «Таке будь-кому винесе мозок, — спостерігаючи, як Арктор втомлено знімає свій піджак, розмірковував Фред. — Проте більшість людей прийшли б до тями. А він — ні. Йому стає дедалі гірше. Читає на самоті вголос неіснуючі повідомлення, до того ж іноземними мовами.
Хіба що він розігрує мене, — нервово подумав Фред. — Якимось чином виявив, що за ним спостерігають і... приховує від нас те, чим займається насправді? Чи просто грає з нами в інтелектуальні ігри? Час, — вирішив він, — покаже.
Я б сказав, він нас розігрує, — подумав Фред. — Деякі люди відчувають, що за ними спостерігають. Шосте чуття. Не параноя, а примітивний інстинкт: те, що відчуває миша або будь-яка тварина, на яку полюють. Знає, що за нею стежать. Відчуває це. Блазнює, заплутуючи нас. Але в цьому важко бути впевненим. За кожним обманом ховається ще один. Вони нашаровуються один на одного».
Незрозуміле читання Арктора, згідно зі сканером у спальні, розбудило Лакмена. Той сів сонний і прислухався. Згодом він почув звук падіння вішака, якого Арктор ненароком скинув, намагаючись повісити піджак. Лакмен підібгав під себе свої мускулисті ноги й одним рухом схопив держак сокири, яку тримав на столику коло ліжка; він підвівся і по-тваринному плавно перемістився до дверей кімнати.
У вітальні Арктор узяв зі столика для кави листи і почав їх проглядати. Він жбурнув великий рекламний проспект у напрямку смітника. Не влучив.
У спальні це почув Лакмен. Він завмер і підняв голову, немов принюхуючись.
Читаючи, Арктор раптом нахмурився і проказав:
— От тобі й маєш!
У своїй кімнаті Лакмен розслабився, із грюкотом впустив сокиру, поправив волосся, відчинив двері й вийшов.
— Привіт. Що трапилося?
— Щойно проїжджав повз будівлю корпорації мікроточок «Мейлар», — сказав Арктор.
— Триндиш.
— І вони робили інвентаризацію, — мовив Арктор. — Але один із працівників, вочевидь, на своєму каблуку виніс обладнання надвір. Тож усі вони вибігли на корпоративну стоянку з пінцетами й купою крихітних луп. І маленьким паперовим пакетиком.
— Пропонували якусь винагороду? — позіхаючи і ляскаючи себе долонями по пласкому твердому животі, поцікавився Лакмен.
— У них була винагорода, — сказав Арктор. — Але її вони також загубили. Це було маленьке крихітне пенні.
— Часто таке бачиш? — запитав Лакмен.
— Лише в окрузі Орандж, — відказав Арктор.
— А яка за розміром будівля корпорації мікроточок «Мейлар»?
— Приблизно дюйм заввишки, — відповів Арктор.
— Як думаєш, скільки вона важить?
— Разом із працівниками?
Фред увімкнув швидке прокручування плівки. Коли, згідно з показниками лічильника, минула година, він одразу її зупинив.
— ...приблизно десять фунтів, — сказав Арктор.
— То як ти дізнався, що був біля неї, якщо вона лише дюйм заввишки й важить усього десять фунтів?
— У них там велика вивіска, — пояснив Арктор, котрий тепер із ногами заліз на диван.
«Господи!» — подумав Фред, знову прокручуючи плівку. Він інтуїтивно зупинив її, коли минуло лише десять хвилин реального часу.
— ...як виглядала вивіска? — запитав Лакмен.
Він сидів на підлозі, сортуючи коробку трави.
— Неонове світло і таке інше? Кольорова? Цікаво, чи я її бачив. Впадає у вічі?
— Зараз я тобі покажу,— мовив Арктор, полізши до кишені. — Я прихопив її з собою.
Фред знову ввімкнув швидке прокручування.
— ...а знаєш, як можна провезти мікроточки в країну, щоб ніхто про це не дізнався? — запитав Лакмен.
— Та як завгодно, — відказав Арктор, відкинувшись назад і смалячи косяк.
Повітря у вітальні було сповнене димом.
— Ні, я маю на увазі так, аби ніхто й ніколи про це не дізнався, — уточнив Лакмен. — Це мені Берріс якось потайки розповів; я обіцяв нікому не казати, адже він збирається використати це у своїй книжці.
— Якій книжці? «Виготовлення наркотиків у домашніх умовах і...»
— Ні. «Прості способи контрабанди в США та за кордон, залежно від того, куди ви прямуєте». Потрібно провозити разом із поставками наркоти. Наприклад, у героїні. Мікроточки треба заховати глибоко в пакетах. Ніхто не помітить, вони ж такі крихітні. Вони не...
— Але потім який-небудь нарик вмажеться геричем, розбодяженим із мікроточками.
— Ну, тоді він перетвориться на найбільш охуєнного розумного нарика.
— Залежно від того, що саме буде на тих мікроточках.
— Берріс вигадав ще один спосіб провезення наркоти через кордон. Знаєш же, як роблять ці митники? Вони просять тебе задекларувати те, що везеш. І ти не можеш сказати, що везеш наркоту, бо...
— Добре, то як?
— Ну, ти береш величезну брилу гашу й надаєш їй форми людського тіла. Тоді вирізаєш всередині порожнину і вставляєш туди заводний мотор, типу як у годиннику, а також касетний магнітофон. Потім стаєш разом із ним у чергу, а тоді як маєш пройти повз митників, заводиш мотор, і ця фігура підходить до них, а ті питають: «Маєте що задекларувати?», і брила гашишу відповідає: «Ні, не маю», — і проходить далі. Доки не дістається іншого боку кордону.
— Можна замість пружинного механізму встановити в неї сонячну батарею, тоді вона зможе ходити так роками. Вічно.
— А сенс? Урешті-решт вона дійде до Тихого або Атлантичного океану. Власне, вона звалиться з краю землі, типу...
— Уяви собі ескімоське селище й цю шестифутову брилу гашу, вартістю приблизно — скільки вона коштуватиме?
— Десь мільярд доларів.
— Більше. Два мільярди.
— Ескімоси жують шкури й вирізають із кісток списи, а ця брила гашишу вартістю два мільярди доларів суне крізь сніг, знову й знову повторюючи: «Ні, не маю».
— Їм стане цікаво, що б це могло означати.
— Це зіб’є їх з пантелику навік. Ходитимуть легенди.
— Уяви, як ти розповідаєш своїм онукам: «Я на власні очі бачив, як зі сліпучого туману виринула шестифутова брила гашу вартістю два мільярди доларів і пішла он туди, примовляючи: „Ні, не маю“». Онуки віддали б тебе до божевільні.