— Що ж,— сказав Берріс,— переконаєшся, як настане той день, коли він одягне на тебе наручники.
— Я до того, — пояснив Арктор, — чи мають наркослідчі друзів? Яке в них соціальне життя? Чи знають про це їхні дружини?
— У наркослідчих немає дружин, — мовив Лакмен. — Вони живуть у печерах і визирають з-під припаркованих машин, коли ти проходиш повз. Як тролі.
— А що вони їдять? — запитав Арктор.
— Людей, — відказав Берріс.
— Як лише людина може таким займатися? — сказав Арктор. — Прикидатися наркослідчим?
— Що? — одночасно перепитали Берріс і Лакмен.
— Бляха, мене вставило, — усміхаючись, проказав Арктор. — «Прикидатися наркослідчим» — ого!
Скривившись, він похитав головою.
— ПРИКИДАТИСЯ НАРКОСЛІДЧИМ? ПРИКИДАТИСЯ НАРКОСЛІДЧИМ? — повторював, вилупившись у нього Лакмен.
— Щось я собі сьогодні нашифрував,— мовив Арктор. — Піду-но краще подрихну.
Сидячи перед голограмами, Фред зупинив плівку: усі куби завмерли, і затих звук.
— Перерва, Фреде? — поцікавився один із агентів у шифрувальних костюмах.
— Ага, — відказав Фред. — Втомився. Через деякий час це лайно допікає.
Він підвівся і дістав цигарки.
— Не розумію й половини з того, що вони несуть, так втомився. Втомився, — додав він, — їх слухати.
— Знаєш, коли ти там, серед них, — мовив агент у костюмі, — воно не так і погано. Припускаю, ти почувався краще, коли був там, у тій сцені, що на екрані, коли був під прикриттям. Хіба ні?
— Я ніколи б не тусувався з такими покидьками, — заперечив Фред. — Торочать одне й те саме знову й знову, мов старі ув’язнені. Чому вони роблять те, що роблять, сидять оце й розводяться про всілякі нісенітниці?
— А чому ми робимо те, що робимо? Збіса нудно стає, коли звикаєш.
— Але ж ми мусимо; це наша робота. У нас немає вибору.
— Як і в ув’язнених, — вказав на монітори агент у костюмі. — У нас немає вибору.
«Прикидатися наркослідчим,— подумав Фред.— Що б це означало? Хтозна...
Вдавати, — розмірковував він, — з себе шарлатана. Того, хто живе під припаркованими автомобілями й харчується багном. Не всесвітньо відомого хірурга, романіста чи політика: зовсім не того, на кого хтось зважав би або кого хотіли б побачити по телевізору. Не таке життя, яке б хтось, перебуваючи при здоровому глузді...
Так, ці слова це передають, — подумав він. — Ця поезія. Певно, мені читав її Лакмен або я читав це ще в школі. Смішно, що може виринути в голові. Що ми можемо раптом згадати».
Дивакуваті слова Арктора міцно застрягли у Фреда в голові, хоч він вже й вимкнув плівку. «Якби ж лише я міг їх забути, — подумав він. — Як би я хотів на деякий час забути про нього».
— У мене таке відчуття, — мовив Фред, — ніби іноді я знаю, що вони збираються сказати ще до того, як вони це скажуть. Точно знаю їхні слова.
— Це називається déjà vu, — сказав один із агентів у шифрувальних костюмах.— Дозволь тобі дещо порадити. Прокрути плівку вперед на більший проміжок часу, не на годину, а, скажімо, на шість годин. А тоді відкручуй назад, доки на щось не наштовхнешся. Назад, а не вперед, розумієш? Таким чином ти не потраплятимеш у їхній ритм. На шість, а то й на вісім годин уперед, а тоді — великими стрибками назад... Ти дуже швидко до цього звикнеш, так ти відчуватимеш, де — одні нісенітниці, а де зможеш натрапити на щось вартісне.
— І насправді ти навіть не слухатимеш, — додав інший агент,— доки не наштовхнешся на щось важливе. Це схоже на сон матері: її ніщо не може розбудити, навіть гуркіт вантажівки, що проїжджатиме поблизу, окрім плачу дитини. Він її будить, від нього вона прокидається. І неважливо, наскільки тихий цей плач. Підсвідомість працює вибірково, якщо її навчити, на що саме звертати увагу.
— Знаю, — відказав Фред. — У мене двоє дітей.
— Хлопці?
— Дівчата, — мовив він. — Двоє дівчат.
— І це ду-у-у-уже до-о-обре, — протягнув один з агентів. — У мене одна, їй один рік.
— Без імен, будь ласка,— сказав інший, і вони всі вибухнули сміхом. На мить.
«Так чи інакше, є дещо,— сказав сам собі Фред,— що варто виокремити з загального запису і передати на аналіз. Цю зашифровану фразу про „прикидатися наркослідчим“. Решту чоловіків у Аркторовому будинку вона також здивувала. Коли їхатиму завтра на третю в центр, прихоплю з собою роздруківку — достатньо буде й аудіозапису — і обговорю це з Генком, разом з усім іншим, що вдасться дізнатися до того часу.
Але навіть якщо це все, що я наразі можу показати Генку, — подумав він, — уже є з чого почати. Це, — вирішив він, — підтверджує, що цілодобове спостереження за Арктором — не марна трата часу.
Це показує, — подумав Фред, — що я мав рацію.
Ця фраза була обмовкою. Арктор облажався».
Утім що вона означала, йому поки що було невідомо.
«Однак, — сказав він собі, — ми це дізнаємося. Ми не облишимо Боба Арктора, доки він не засвітиться. Хоч як неприємно постійно бачити й чути його і його друзів. Ці його друзі, — подумав Фред, — такі ж виродки, як і він. Чи зміг би я витримати з ними в одному будинку? Що ж це за життя? Яка, як щойно зауважив той офіцер, безкінечна нісенітниця!
Їх, — думав він, — охопив морок, морок у головах, як і морок довкола; морок усюди. Завдяки тому, ким вони є: якими людьми».
З цигаркою в руці він пішов до ванної, замкнув двері, тоді вийняв з пачки цигарок десять пігулок «смерті». Набравши в паперовий стаканчик води, він ковтнув усі десять. Треба було взяти з собою більше. «Що ж, — подумав Фред, — я зможу закинутись ще після роботи, коли дістануся додому». Поглянувши на годинник, він спробував вирахувати, коли це трапиться. У голові все розпливалося. «Чорт забирай, скільки ще чекати? — запитував він себе, дивуючись, що сталося з його відчуттям часу.— Це через переглядання голограм воно пішло по пизді, — вирішив він. — Тепер я більше не здатен зрозуміти, котра година.
Почуваюся так, наче закинувся кислотою і просуваюся у машині через автомийку, — подумав Фред. — На мене насувається купа гігантських мильних щіток; мене затягує в тунелі чорної піни. Що за життя», — подумав він, і відчинив двері ванної, щоб неохоче повернутися до роботи.
— ...як я розумію, Бог помер, — сказав Арктор, коли Фред знову ввімкнув перегляд плівки.
— Не знав, що Він хворів, — відказав Лакмен.
— Оскільки мій «Олдсмобіль» повністю накрився, — мовив Арктор, — то я вирішив продати його та купити слона.
— Нафіга? — запитав Берріс.
«А ти купи слона!» — мовив до себе Фред.
— А ти купи слона! — відказав Арктор.
Наступного дня о третій двоє медиків — не ті, що перевіряли його раніше, — провели кілька тестів з Фредом, котрий почувався ще гірше, ніж учора.
— Вам покажуть серію знайомих об’єктів, що швидко змінюватимуть один одного; спершу ви дивитиметеся на них лівим, а тоді — правим оком. Одночасно на підсвіченій панелі навпроти вас з’являтимуться обриси кількох таких об’єктів, і вам потрібно буде за допомогою олівця вказати, які саме обриси відповідають об’єкту, що ви бачите. Але об’єкти з’являтимуться й зникатимуть дуже швидко, тому не зволікайте надто довго. Перевірятиметься як швидкість реакції, так і точність. Готові?
— Готовий, — відказав Фред, приготувавши олівця.
Перед ним проскочила ціла купа знайомих об’єктів, він вказував на підсвічені фото. Щойно перевірили ліве око, взялися за праве.
— Тепер вам закриють ліве око і покажуть знайомий об’єкт. Вам потрібно простягнути ліву, повторюю, ліву руку й обрати з групи об’єктів той, який побачили на зображенні.
— Добре, — сказав Фред. Перед його оком виникло зображення гральної кості; він пошукав лівою рукою і витягнув з-поміж багатьох дрібних об’єктів перед собою гральну кість.