Мовчання.
— Я маю на увазі,— зажестикулював він,— коли ліва й права рука торкаються одного об’єкта, однакового об’єкта, вони мали б...
— Ліве й праве, чи принаймні те, що ми маємо на увазі під цими словами, є, скажімо так, дзеркальним відображенням, у якому ліва рука «перетворюється» на праву... — психолог нахилився до Фреда, котрий не підводив очей. — Як би ви означили відмінність правої рукавиці від лівої, щоб людина, якій невідомі такі слова, змогла зрозуміти, про яку саме ви говорите? І не переплутати її з іншою? З її дзеркальним відображенням?
— Ліва рукавиця... — проказав Фред і замовк.
— Це так, наче одна півкуля вашого мозку сприймає світ, немовби відображений у дзеркалі. Немов крізь дзеркало. Розумієте? Так ліве стає правим, з усіма подальшими наслідками. Але які саме наслідки такого бачення перевернутого світу — нам поки що невідомо. З топологічного погляду ліва рукавиця є правою, яку протягнули крізь нескінченність.
— Крізь дзеркало, — мовив Фред.
«Крізь затьмарене дзеркало, — подумав він, — крізь затьмарений сканер. І святий Павло під дзеркалом мав на увазі не скляне дзеркало — тоді ще таке не винайшли,— а власне відображення, яке він бачив у начищеному дні металевого чану». Про це під час своїх теологічних читань йому розповів Лакмен. Не образ, який він побачив крізь телескоп, чи систему лінз, які не перевертають зображення, а своє власне обличчя у відображенні, перевернуте — протягнуте крізь нескінченність. «Як вони мені й кажуть. Не те, що видно крізь скло, а те, що відображене в склі. І це — відображення, яке до тебе повертається: це — ти, це — твоє обличчя, але водночас і не твоє. І в ті давні дні у них не було камер, тож це була єдина можливість людині побачити саму себе: навиворіт.
Я бачив себе навиворіт.
У певному сенсі я почав увесь всесвіт сприймати навиворіт. Іншою половиною свого мозку!»
— Топологія, — сказав один із психологів. — Малозрозуміла наука або математика, як вам завгодно. Це — як із чорними дірами у космосі, як...
— Фред бачить світ навиворіт, — у цю ж мить мовив інший.— Думаю, що і спереду, і ззаду водночас. Нам важко описати, яким він йому видається. Топологія — це розділ математики, що досліджує властивості геометричних та інших тіл, які лишаються незмінними в разі неперервного перетворення одного тіла на інше, будь-якого одного на будь-яке інше. Якщо ж застосувати її до психології...
— І коли таке відбувається з об’єктами, хтозна, на що вони стають схожими? Їх тоді неможливо розрізнити. Це схоже на те, як примітивна людина, котра вперше бачить свою фотографію, не впізнає саму себе. Навіть попри те, що вона багато разів бачила своє відображення в струмках, металевих об’єктах. Через те, що відображення — перевернуте, а її фотографія — ні. Тож вона не сприймає їх як одну й ту саму особу.
— Вона звикла лише до перевернутого зображення і вважає, що виглядає саме так.
— Часто коли людина чує запис власного голосу...
— Це — інше. Це — завдяки резонансу в черепній порожнині...
— Може, це ви, блядь, бачите всесвіт навиворіт, як у дзеркалі,— сказав Фред.— Може, я його бачу правильно.
— Ви бачите його і так, і так.
— Тобто...
— Зазвичай стверджується, що ми бачимо лише «відображення» реальності, — мовив психолог, — Не саму реальність. Але головна помилка не в тому, що відображення нереальне, а в тому, що воно перевернуте. Цікаво. — На його обличчі з’явився дивний вираз. — Рівність. Науковий принцип рівності. Всесвіт і його відображення, чомусь ми вважаємо, що перше є другим... бо нам бракує білатеральної рівності.
— Припустимо, що фотографія може компенсувати брак білатеральної рівності півкуль головного мозку; вона не є об’єктом, але й не є перевернутою, таким чином, з огляду на висловлене вище заперечення, виходить, що фотографії — це взагалі не образи, а істинна форма. Відображення відображеного.
— Але фото також може випадково перевернутись, якщо перевернуто негатив — надруковано іншим боком; зазвичай правильний бік можна визначити лише за наявності напису. Але не з зображення людського обличчя. Після контактного друку можна отримати два зображення однієї людини, одне — перевернуте, інше — ні. Той, хто ніколи не зустрічав цієї людини, не зможе виявити, яке з них — правильне, однак він побачить, що вони — різні і не накладаються одне на одне.
— Отже, Фреде, тепер ви розумієте, наскільки складно сформулювати відмінність між лівою рукавицею і...
«Тоді збудеться писання, — промовив голос. — Поглинута смерть перемогою». Вочевидь, його чув лише Фред. «Адже,— мовив голос далі,— щойно написане повернеться, ти дізнаєшся, що є ілюзією, а що — ні. Плутанині настане кінець, і смерть, останній ворог, Препарат Смерть, поглинута буде не тілом, а навпаки — перемогою. Ось кажу я вам священну таємницю: не всі ми поснемо мертвим сном».
«Таємницю, — подумав Фред, — він має на увазі пояснення. Пояснення таємниці. Священної таємниці. Ми не помремо.
Ми всі зазнаємо змін, і цим він хоче сказати, що ми раптом знову розвернемося. Не встигнемо й оком змигнути!
Тому що,— похмуро подумав Фред, спостерігаючи, як поліцейські психологи записують свої висновки і ставлять на них підписи, — зараз ми, блядь, перевернуті, і думаю, що перевернутий кожен із нас; кожнісінька людина, кожнісінька срана річ, і простір, і навіть час. Але скільки часу потрібно, — подумав він, — коли фотографія вже надрукована, коли є контактний відбиток, коли фотограф виявляє, що негатив перевернуто, скільки часу потрібно на те, щоб це виправити? Перевернути знову, щоб усе стало на свої місця?
Доля секунди.
Тепер я розумію, — подумав він, — що означає цей рядок у Біблії: ніби в дзеркалі, тьмяно. Але моя перцептивна система розйобана як ніколи. Як вони й кажуть. Я розумію, але нічим не можу собі зарадити.
Можливо,— подумав він,— оскільки я бачу одночасно і так, і так, правильно і перевернуто — то я перша людина в історії, що бачить водночас перевернуто й навпаки, тож можу хоча б краєм ока побачити, який вигляд воно матиме, коли все стане на свої місця. Хоча я також завжди бачу й по-іншому. Але що є правильним, а що — ні?
Що перевернуте, а що — ні?
Коли я бачу фотографію, а коли відображення?
І скільки я отримаю лікарняних або ж відшкодування за вихід у відставку чи каліцтво, доки з цього злізу? — питав він себе, вже відчуваючи страх, глибинний жах і всеохопний холод. — Wie kalt ist es in diesem unterirdischen Gewölbe! Das ist natürlich, es ist ja tief[6]. І треба позбутися цього лайна. Я бачив людей, які на це зважилися. Боже правий», — подумав Фред і заплющив очі.
— Мабуть, це прозвучить дещо метафізично, — сказав один із психологів, — але математики стверджують, що, можливо, ми перебуваємо на межі нової космології, яка...
— Нескінченність часу,— збуджено вигукнув інший, — що знаходить вираження у вічності, у вигляді петлі! Закільцьованої, мов плівка касети!
Йому потрібно було згаяти цілу годину, перед тим як повернутися до кабінету Генка, щоб прослухати й вивчити докази Джима Берріса.
Фреда привабило кафе, що було розташоване в тій самій будівлі, тож він рушив туди, пробираючись поміж людей у формі, у шифрувальних костюмах, а також у штанах та краватках.
Тим часом результати психологів, імовірно, принесуть Генку. Вони будуть у нього, коли він повернеться.
«Це дасть мені час подумати, — розмірковував Фред, заходячи до кафе й стаючи в чергу. — Час. Припустимо, — думав він, — що час — круглий. Як Земля. Пливеш собі на захід, плануючи дістатись Індії. Над тобою сміються, але зрештою виявляється, що Індія — попереду, а не позаду. У часі ж, можливо, розп’яття Христа чекає на нас у майбутньому, а ми всі пливемо, вважаючи, що воно лишилося десь позаду, на сході».
6
«Як холодно у цьому підземеллі! Ще б пак, ми ж глибоко». Цитата з опери Людвіга ван Бетховена «Фіделіо» (лібрето Й. Зоннлейтнер та Г. Ф. Трейчке за драмою «Леонора, або Подружня любов» Жана Ніколя Буї).